Музей покинутих секретів

— То значить, — сказав «Ярослав», — що ви були останнім, хто бачив його живого.

Адріян зрозумів — і немов у голові йому освітилося: зрозумів, що знав це від самого початку — «Роман» загинув, прикривши його собою. А «хати» вже, відай, не встигли йому хлопці справити, — енкаведисти забрали тіло. Як то він був сказав у тім сні — «скоро всі прийдуть»?..

— Я відправлю службу за спокій його душі, — провадив «Ярослав» своїм тихим і безвиразним, без жодної металевої нотки голосом — одначе так, ніби зводив фортечний мур. — Його душа саме переходить через митарства, то й не диво, що просить о поміч. Дякую, що сказали мені. Хай вас Бог благословить.

Адріян некліпно втупився в полум'я свічки. Перевантажений мозок викидав із себе, одну по одній, порізнені картинки минулого дня: посіріле обличчя «Рахелі» з загризеною губою, вода, що закипає в скриньці з інструментом… В «Ярославові» якраз і була оця владна м'якість води — води, що поглинає метал і гартує його собою до хірургічно чистого стану.

— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь. Тата — от кого він йому нагадував. Тата, від якого од самого сорок четвертого не мав вістки — відколи їх із мамою, з другим приходом совєтів, забрано до ешелону. «По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатокротно одержить…» Багатокротно, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка славна усмішка була в «Романа» — стримана, наче лице відтавало спроквола… Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки присмаченого спиртом узвару: хай думають, що очі йому з незвички звогчіли від алкогольного духу.