Час смертохристів. Міражі 2077

— Ви хто? — спитав Гайдук.

— Я — Фрідман. Рафаїл Фрідман.

— Гайдук, — представився генерал.

— Знаю, знаю, Ігоре Петровичу, — м'яко запевнив Фрідман. — Багато чого про вас знаю. Правда, гадаю, що і ви дещо про мене знаете. Чи не так?

— Тільки в рамках офіційної інформації, — сухо відповів Гайдук.

— Давно хотів з вами познайомитись, — зняв капелюха Фрідман. — Жарко.

Він провів долоною по спітнілому чолу. Під капелюхом була чорна кіпа.

— Може, повечеряємо разом? Є тут неподалік, біля Золотих Воріт, непоганий ресторанчик. А цей маразм, — Фрідман презирливо наставив долоню у бік сцени, — їй-богу, не вартий вашого дорогоцінного часу.

— Добре, — погодився Гайдук.

Йому справді стало гидко від побаченого: стара курва час від часу цілувала своїх охоронців у стрінги, з-під яких випирали гормонально гіпертрофовані прутні. Саливон продовжував виводити солодкі рулади на честь столітньої богині, пересипаючи їх, як і промови гетьмана, цитатами з Біблії та резолюцій ООН про необхідність подолання демографічної кризи і збільшення народжуваності на Землі.

Вони вийшли в порожній коридор, де на них чекали шестеро охоронців Фрідмана — всі в чорних капелюхах та довгих чорних сюртуках, як їхній босс, і двоє джигітів Гайдука.

У ресторані "Golden Gate" їх завели до окремої кімнати в підвалі. Ресторан був порожній, відвідувачів у той вечір Гайдук не помітив. їх привітав власник ресторану, літній японець, з яким Фрідман перекинувся кількома словами, після чого, церемонно вклонившись, японець зник.

Пили тепле саке з фарфорових чашечок.

Фрідман мав вигляд молодої, тендітної, несміливої людини з ніжною, майже дівочою шкірою обличчя, лагідним поглядом темнокарих очей, сивіючою борідкою і ще чорними вусами. Говорив тихо, з якимось дивним акцентом, слухав співбесідника уважно, похитуючи головою на знак згоди.

«Тулуз-Лотрек, — раптом подумав Гайдук. — Ось кого він мені нагадує, хоч і далеко не карлик. Чому? Надто велика голова? Пенсне? Але ж ніяких ознак алкоголізму і сифілісу. Гарний агентурний псевдонім: «Тулуз-Лотрек».

— Те, що відбувається зараз в Опері, є світовою ганьбою, остаточним кінцем того, що колись називалося українською культурою, — продовжував розвивати тему Фрідман.

— У кожній культурі чи маскультурі є подібні явища, — зауважив Гайдук. — Інша справа — чи треба з них робити державну політику.

— Це не державна політика, а особистий піар гетьмана. Йому конче потрібно, щоб наприкінці вечора, коли ця... ця... bitch... отримає золоту статуетку богині, вона прошамкотіла «Слава гетьману!»

Фрідман знову надів капелюха, обличчя його стало темне і невиразне.

— Ви не любите все українське, це зрозуміло, — сказав Гайдук. — А що ж ви любите?

— Багато чого, — зблиснув скельцями пенсне Фрідман. — Ось наприклад таке: