Біс Плоті

Розділ XIV

Відчув, що мені на голову лягла тепла рука, і розплющив очі. Побачив перед собою старе, оторочене сивою бородою обличчя ігумена Човського монастиря.

— Чого так кричав, брате милий? — спитав старець. — Сполохав усю обитель.

— Змучився в дорозі, — мовив, — і лихі привиддя до мене прийшли.

— Значить, неспокійно у тебе на душі, — сказав лагідно ігумен. — А коли неспокійно, то чи не змагання доброго з лихим у тобі йде?

— В кожного християнина таке змагання йде, — відповів я.

— Твоя рація, брате. Всі ми на спитування Боже поставлені. Куди ж путь ведеш?

Я розповів. Про те, що дбаю не за себе, а за храм пресвятої матері нашої Богородиці. Про волю отця його милості митрополита київського щодо ялмужної і про те, що не знайшов способу вибрати її в нашому краї. Про голос, який послав мене в царство Дракона, і про перешкоди у тій дорозі.

— Не суддя я тобі, — мовив ігумен, — але біда наша в тому, що не самі хочемо будувати свій храм, а сподіваємося, що його збудує нам хтось. Шукаємо любові, а знаходимо зненависть, шукаємо брата, в знаходимо ворога. Оце і є віковічне наше спитування, але чи від нього стаємо чисті духом?

— Не знаю, ваша милосте.

— І я не знаю, — зітхнув старець. — Тому не суджу.

Мені віриться, що справив мене на цю дорогу голос святий.

То й слава Богу, коли так. Але одне можу тобі сказати, а ти чини, як тобі голос наказує, коли в нього віриш. Не дійдеш, пане отче, під цей час погрому козацького. Але коли з тобою, як мовиш, справа Божа, то можна й дійти.