Чорна зоря
- Автор: Вахек Еміл
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Володимир Соботович
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорна зоря». Краткое содержание книги:
Цією історією зацікавилися працівники Корпусу Національної Безпеки. Починається небезпечний поєдинок з ворогом. Після багатьох пригод цей поєдинок закінчується викриттям зграї шпигунів.
Повість сучасного чеського письменника Е. Вахека «Чорна зоря» дуже популярна серед читачів ЧССР, особливо молоді.
— Боже мій, — простогнав Соумар, — що я наробив!
— Ну, може, нам іще поталанить, — буркнув Клубічко не дуже впевнено.
Цієї миті у двері хтось постукав, і на порозі став Кост.
23
— Ти диви, — вигукнув Соумар, — Трампус розпускає гарнізон вілли на Вінічних горах!
— Навпаки, пане професор, він викликав туди ще двох помічників, — відповів Кост. — Тільки мене змінив, бо, по-перше, сердиться на мене, а по-друге, ми сидимо там уже півтора дня. Сердиться, принаймні так мені здається, за те, що я виконував ваш наказ; це хоч дало якусь користь?
— Гадаю, що так, — відповів Клубічко.
— Дозвольте запитати, — трохи повагавшись, мовив Кост, — ви одводите в цьому якусь роль панові Гейтманеку? Як певною мірою підозрюваному елементові?
Соумар посміхнувсь, а Клубічко спитав Коста, чому той підозрює Гейтманека.
— З кількох причин, пане, — відказав Кост. — Я зацікавився ним учора вранці, сам до пуття не знаю чого. Ну, як це буває, щось мені зайшло в голову… Може, тому що пан Гейтманек довго розмовляв по телефону з пані Салачовою за годину до нападу. До першого нападу. Потім до вілли вдруге вдерлися наступної ночі, коли пані Салачової не було вдома. Тоді я побачив сліди малих чоловічих черевиків. А згодом ми знайшли за шторою в кабінеті пані Салачової ліхтарик і довідались, що це річ пана Гейтманека. Хоч пан професор каже, що позичив ліхтарик у пана Гейтманека, а потім дав його пані Салачовій, щоб вона повернула господареві, чого вона не зробила, але не виключено, що таки повернула. А пан Гейтманек присвічував собі ним, лізучи у відчинене вікно до кабінету мадам, і в паніці забув його за шторою.
— Але дозвольте… — перебив його Соумар.
— Хай розповідає,— зупинив професора Клубічко.
— Потім ми паном Гейтманеком цікавитися перестали, але годину тому він прийшов до вілли. Мовляв, довідався, що з пані Салачовою щось скоїлось, а це було дивно, бо пані Трекова твердить, що він одвідував артистку усього раз на місяць. Я скористався цим візитом, привів композитора до тих слідів і непомітно примусив його стати на них. Слід його! Відтак я показав ліхтарик, звісно, з дозволу пана Трампуса, і спитав, чи це його. Пан Гейтманек потвердив і відразу сховав ліхтарик до портфеля. Коли ми йому потім сказали, що ліхтарик знайшли за шторою кабінету, він розгубився. Пан Трампус спитав, чи не позичав він його вам, пане професор, і пан Гейтманек одразу за це вхопився: «Так, позичав присвітити до мотора». Проте досі у всьому цьому не було нічого сенсаційного, — до головного я тільки підходжу. Пан Трампус несподівано запропонував, щоб я показав панові Гейтманекові, звісно, дуже обережно, пані Салачову, і я це виконав. Коли пан Гейтманек пішов, мене покликав пан Трампус. Був дуже замислений, зо два рази повторив «від цього можна здуріти», а потім признався, що послав мене з паном Гейтманеком нагору, аби мати змогу переглянути його портфель.