Волонтер
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КД «Проспект-Прес»
- ISBN: 978-966-8899-10-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Волонтер». Краткое содержание книги:
Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.
Всі твори розраховані на широке коло читачів.
Тоном плаксивої та вимогливої дівчинки вона звернулася до японки:
— Аюмі, дозволь мені наступного разу зв’язати її… І обов’язково білими мотузками!!!
Японка поблажливо кивнула головою.
Тереза заплескала в долоні й підхопилася, застрибавши, немов дитина:
— Так славно! Чуєш, Інго! Я дуже вправна учениця Аюмі! Хоча, на відміну від неї, я ніколи не вміла сам-на-сам впоратися із нерозумними дівками! Але я навчуся! Може ти мені допоможеш? У нас з тобою стільки всього попереду! І вранці ми з Аюмі віднесемо тебе до підвалу — там на тебе очікує стільки сюрпризів!
Раптом жінка засмутилася, на її очах ледь не виступили сльози:
— Але уявляєш, у нас тільки три дні… За три дні з’явиться цей мерзенний Ван Сан… І ми з тобою розстанемося, моя люба. Як я його ненавиджу! Але у нас контракт. Він, — Тереза по-змовницьки, немов гімназистка, що довіряє свою головну таємницю найкращій подрузі, зашепотіло на вухо нерухомої Інги, — продає після мого вишколу дівчат. Куди? Можна тільки здогадуватися. А може розірвати контракт? Може ти назавжди залишишся в нас? Ні, сімейна традиція не дозволяє. А може, дійсно залишити тебе? Мені вже давно кортіло випробувати на практиці досвід великої графині Ельжбети Баторі!
Тереза позіхнула:
— Але потім, потім! Ти дуже мила, але, вибач, ти покарана. До ранку ти пролежиш тут, можливо, це допоможе тобі зрозуміти своє негідне ставлення до таких милих господарів, як ми з Аюмі.
Інга безсило поворушилася, застогнавши від болю. З її очей котилися сльози.
— Ну не плач, Інгочко, — жінка витягнула хустку і провела по її обличчю, — я зараз і сама почну плакати… І, якщо моє чутливе серденько вкрай розм’якне, я закину свої принципи і прийду години за дві-три розтерти твоє так жорстоко покаране затерпле тіло…
Тереза ніжно поцілувала зв’язану в чоло й підвелася.
— Аюмі, тобі треба підготувати підвал для наших солодких триденних забавок! І всім нам треба відпочити!
Потім господиня знову нахилилася над Інгою:
— А може тебе зараз розважить сам пан Туруханов? Отой, із полум’яним поглядом?
Очі Інги розширилися від жаху, з горла вихопився заглушений мотузками крик розпачу…
— О, так ти його вже бачила? — замислено промовила Тереза і стривожено озирнулася на темні стіни спальні, — тоді не будемо заважати… Нам скоріше треба йти звідси!
З цими словами обидві мучительки нечутно залишили кімнату. Незабаром свічка згасла, і в спальні запанували темрява й тиша, яку ледь порушували звуки слабкого дихання полонянки, змішаного із стогоном розпачу та беззвучних ридань…»
Далі текст уривався…
Я одягнувся й вийшов на вулицю. Сірий ранок поступово перемагав ніч. Місто похмуро та іронічно дивилося на мене. Я повільно йшов вулицями, не звертаючи уваги на вологий холод. І в мене не було жодного сумніву, що це лише початок історії, з якої вороття вже не буде…
ВЕРШНИЦІ ВЛАСТИ
1. Інгула
Поділля, кінець літа 743 року
…Здавалося, місяць просто заплутався між верхівками дерев і безсило завис над галявиною, приречено й похмуро освітлюючи пролісок, пагорб і звивисту річку під пагорбом. Далі стелилося широке безкрає поле, перерізане битим двоколійним шляхом. На полі деінде стирчали акуратні копиці сіна. Копиці, шлях та чорні обриси млина, який немов би потопав у річці, натякали на неквапливе людське життя…
Три вершниці виїхали на пагорб і нерухомо застигли, вдивляючись у краєвид, що стелився навколо. Було дуже тихо. Хіба що іноді храп їх змилених і вкрай втомлених коней порушував спокій…
— Здається, це має бути тут… — нарешті промовила перша вершниця — висока і струнка, повільно провівши долонею по своєму високому спітнілому чолі, відкидаючи пасмо довгого жовтого волосся, недбало перетягнутого шкіряним ремінцем.
— Невже доїхали, Ядвіго? — втомлено й невпевнено запитала друга з дівчат. Її ніжне й майже дитяче обличчя вкривав пил, великі очі дивилися без жодного виразу, хоча десь в глибині в них пильний спостерігач зміг би побачити похмурі блискавки.
— Не переймайся, Йоанно! — третя поплескала її по плечі. — Старша сестра знає, куди веде нас!
Йоанна здригнулась, немов її вжалила змія, в очах на мить блимнув зловісний вогник:
— Так, Мело, знаю… Хіба я за ці два місяці, що ми петляємо стежками від самої річки Лібіце, хоч раз мала сумнів?