Твори у 12 томах. Том 04
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #4
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Катерина Корякіна
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 04». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До четвертого тому ввійшли повість «Перед Адамом» (Нью- Йорк, 1907), нариси «Дорога» (Нью-Йорк, 1907) та роман «Залізна П’ята» (Нью-Йорк, 1908).
Та ув’язнення позначилось на ньому, і він з дня на день став комизитись усе гірше. Корпусні завели звичай під’юджувати його собі на втіху. Вони натовкли його благувату голову байками про залишений йому буцімто великий спадок. На те його й завдано до цюпи, щоб те добро відгарбати. Адже — він і сам здоров знає — нема такого закону, щоб не їсти з бочки. Значить, посадили його не по праву. Це змова, щоб позбавити його спадку.
Вперше я про те довідався, коли почув, як реготалися корпусні з блахмана, що йому підпустили. Навпісля він мав зі мною поважну раду, де й сповістив про свої мільйони та змову проти нього і призначив мене своїм детективом. Я робив, що сила, аби потихеньку розневірити його, натякаючи, що то помилка, що законний спадкоємець — інший чоловік з таким самим прізвищем. Я залишив його зовсім охололим; та не міг же я ізолювати його від інших корпусних, а ті й далі підпускали йому, і ще й завзятіш. Нарешті під час шаленої сцени він «трутонув» мене, позбавив звання приватного детектива і застрайкував. Моїй торгівлі запала клямка. Шпильки він зарікся робити і обсипав мене крізь грати сировиною, коли я проходив поблизу його камери.
Я так ніколи й не склеїв розбитого з ним глека. Інші корпусні наговорили йому, наче я вивідач на руку змовників. І так ото корпусні своїми піддрочками звели його з розуму. Гадана кривда гнобила йому розум і врешті довела до небезпечного сказу та манії вбивства. Наглядачі не хотіли слухати його теревенів про вкрадені мільйони, і він звинуватив їх у причетності до змови. Одного дня він пошпурив в одного з них кухлем гарячого чаю, і тоді на нього звернено увагу. Наглядач побалакав з ним кілька хвилин через грати камери. По тому його завдали на лікарську комісію. Звідти він уже не повернувся, і я часто думаю, чи помер він, чи й досі торочить про свої мільйони десь у божевільні.
Аж ось нарешті настав довгожданий день мого звільнення. Того ж дня звільнявся третій корпусний, і дівчина-малострокачка, що я здобув для нього, чекала його за тюремним муром. Щасливі, пішли вони далі вкупі. Ми з товаришем вийшли вдвох і вдвох рушили до Бафело. Чи ж не мали ми бути разом до скону? Разом жебрали ми того дня центи на «головному волочаку» і, все, що дістали, спустили на пиво. Весь час чекав я слушної миті, щоб дряпонути. Від одного гобо на волочаку я дізнався, коли відходить товарняк. Відповідно я й розраховував свій час. Коли настала пора, ми з товаришем сиділи в барі. Перед нами пінилось два кухлі пива. Я з душі був би радий з ним попрощатись. Він мені зичив добра. Та я не зважився. Я вийшов з бару задніми дверима і майнув через паркан. Це була безоглядна втеча, а за кілька хвилин я вже сидів на товарняку і мчав на південь Західною залізницею Нью-Йорку та Пенсільванії.
«ГОБО, ЩО ВИРИНАЮТЬ ІЗ НОЧІ»
У поброді я здибувався із сотнями гобо, я вітав їх, а вони мене, разом товклися ми попід водокачками, «парили парка», варили «гамулу», калатали на «волочаку» чи по «приватних», чіплялися на поїзди, а відтак вони щезали набезрік. Але траплялись і такі гобо, що зникали і знову з’являлись навдивовижу часто, а то ще й такі, що незримо проходили, мов привиди, під самісіньким носом, так ніколи й не побачені.
За одним таким я вганяв через цілу Канаду на трьох тисячах миль залізниці і так ніколи й не вздрів у вічі. «Псевдо» в нього було Джек-Бом-Брамсель. Вперше нагибав я це псевдо в Монреалі. Складаним ножем було видряпано корабельний бом-брам-рей. Виконання було першорядне. Підсподом стояло: «Джек-Бом-Брамсель», а згори: «К. 3. 10-15-94». Це останнє доводило до відома, що він проїхав Монреаль, тримаючи курс на захід, п’ятнадцятого жовтня 1894 року. Він на один день випередив мене. Джек-Моряк — таке в мене під той час було псевдо, і я одразу ж викарбував його поряд з тим підписом разом з датою та вказівкою, що й я теж правую на захід.
На найближчій сотні миль дороги щастя оминало мене, і аж через вісім днів я натрапив на слід Джека-Бом-Брамселя за триста миль західніше Оттави. Там, на водокачці, було видряпано його автограф, і з дати я побачив, що й у нього сталася затримка. Він лише на два дні випередив мене. Я був «кометою» і «щирим бурлакою», так само й Джек-Бом-Брамсель, і моїм гордощам та репутації залежало на тому, щоб його наздогнати. Я мчав залізницею як день, так ніч, і проминув його; а потім і він проминув мене. Часом він на який день мене випереджав, часом я його. Від волоцюг курсом на схід я вряди-часи мав чутку про нього, коли пін вів перед; від них же я довідався, що він зацікавився Джеком-Моряком і розпитував за мене.