Син Сонця — Фаетон
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-31-2
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Син Сонця — Фаетон». Краткое содержание книги:
Ці та інші важливі питання людського буття розглядає автор на сторінках науково-фантастичного роману, в основі якого — доля загиблої планети Сонячної системи, що містилася між орбітами Марса та Юпітера.
Та я зараз думаю не про це. Якщо Микола навіть перебільшує… Боже, хіба ж за це можна людину кидати в тюрму?
Пригадую його летючки. Це ж я їх друкувала! Отже, я також винна в його арешті. Микола справді висловлювався необачно. Знаю: він звертався навіть до ЦК. З ним ніхто не захотів розмовляти. Але ж звинувачувати відділ науки Центрального Комітету — це вже забагато!..
Написала оці рядки — й подумала: а чи я не зраджую Миколу? Лоча ніколи б не засумнівалася в помислах і діях свого Акачі.
Наступна передача — 27 жовтня. Про побачення до кінця слідства не варто й мріяти. Проте я не певна, що побачення взагалі можливе. Микола пропонував мені вийти за нього заміж, але я відповіла: поки що до цього не готова.
18…І Арешт фаетонський
Чи коли-небудь історики розкажуть до кінця про погрозливий перст і його гіпнотичну властивість?..
Уже він зморщився й висох, мов кострубатий сук на трухлявому дереві, вже за ним ні певності, ні сили; вже й сам володар підіймає свій перст без віри в те, що він здатний когось налякати; вже дихають жаданою волею нові історичні вітри… Та мозок людини без захисної плівки фанатизму почуває себе незатишно. Йому боязко залишатися сам на сам із цілим Всесвітом. Були колись руки, з яких він одержував гладенькі, нешкарубкі істини. Вони вкладалися в клітини мозку без болю й напруги. А вітер, — новий, незвичайний вітер, — зірвавши ту плівку, заглянув до кожної клітини, вимів звідти старий мотлох, і мозок на деякий час виявився незаселений. Заходьте, нові істини, вмирайте і знову народжуйтесь, але ніколи не будьте ляльковими — такими, які виготовляються із пап'є-маше…
Тут і виникає найбільша трудність: нові істини ще не навчилися ходити. Вони ледве звільнилися від пелюшок, їм ще треба зміцніти і трохи підрости.
Тим часом знову підводиться погрозливий перст. І нікого це не дивує. Навпаки: ніби ждали, ніби потай благали, щоб він з'явився. Бо важко лишатися з відкритим для думання мозком. Значно легше сховатися під захисною плівкою. Ні вітер не обпікає твого мозку, ні зорі не колють його своїм промінням. А Всесвіт стає вузенький і затишний — може вміститися в стінах твоєї домівки.
Навіщо тобі його неосяжність? Що ти з нею робитимеш? Неосяжність не надкусиш, не вмістиш у шлунку і навіть не пошиєш із неї штанів.
Щойно народжені істини немічно пересуваються на кривих, рахітичних ніжках. Зате лялькові істини… О, які вони живучі! І значно зручніші для вживання. Їх легко вийняти й замінити такими ж ляльковими — з пап'є-маше…
І висить погрозливий перст — сухий, скарлючений, але все ще могутній. Його могутність — у твоїх власних лінощах. Коли він помре, — бо нічого немає вічного! — ти намалюєш ікону, повісиш її на покутті. Так затишно в хаті, коли висить над тобою погрозливий перст!..
Микола не міг про це не думати, стоячи перед жрецем: і жрець, і його сухорлявий палець були напрочуд іконописні. Постать жерця нагадувала Єдиного Безсмертного.
Пригадалися шукачі «доброго» бога. Їхній мозок усе ще опирався, їм страшно було опинитися перед необхідністю мислити, розуміти, знати. І тут Микола збагнув, що найбільша людська відвага полягає не в тому, щоб сміливо рушати на смерть — на це здатні навіть звичайнісінькі фанатики, чий мозок засмічений догмами й забобонами. Найбільша людська відвага полягає в умінні сміливо мислити, відкидаючи будь-які обмеження, що виникають на шляху думки.
Так, відважний не той, хто не боїться смерті, — це примітивна відвага. По-справжньому відважний лише той, хто не боїться залишити свій мозок сам на сам із таємницями Всесвіту і не шукає захисної плівки, не чекає, доки «божественні» руки вкладуть у його мозок зручні для вжитку, заспокійливі істини. Відважний розум розлущує усі без винятку істини, ніби горіхи, щоб заглянути, яким зерном вони наповнені — живим, здатним до проростання, чи немічним, кволим, змертвілим…
Микола думав про це тому, що якось треба було відвернути власну уяву від знайомих образів і картин. Жодне знайоме обличчя не повинно з'явитись у його пам'яті! Що ж до бунтівливого напряму своїх думок… Ні, Микола цього не боявся!
Карники «другого поверху» — вуха і руки Єдиного, — вважаючи своє завдання виконаним, пішли з контрольного пункту. Жрець сидів у кріслі, що стояло на високому помості, оточеному внизу прислужниками храму. Вони пильно стежили за Миколою, хоч руки в нього були перехоплені за спиною сталевими браслетами. І десь там, за спиною, містився екран, якого Микола не міг бачити. Але він добре знав, що на екран проектуються його думки.