Сповідь афериста Фелікса Круля
- Автор: Манн Томас
- Год: 2011
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-17-8
- Переводчик: Роман Осадчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сповідь афериста Фелікса Круля». Краткое содержание книги:
Вона знизала плечима. О, як я радів, що знову бачу її волосся, яке спадало на вуха, її кирпату верхню губку, блискучі зуби, чарівну лінію підборіддя й шиї і відчуваю на собі суворий, допитливий погляд її чорних очей під рівненькими бровами! На ній була проста полотняна сукенка з шкіряним поясом і короткими рукавами, що майже не закривали її милих рук, — рук, які здавалися мені ще чарівнішими, коли вона їх підіймала, аби поправити у волоссі прикрасу у вигляді золотої змійки. Звичайно, шляхетна величність сеньйори Марії-Пії справляла на мене потрясаюче враження, але моє серце билося для її чарівної дочки, й ідея, що Зузу — це Заза або майбутня Заза Лулу Вености, який вирушив у подорож, дедалі сильніше загніздилася в моєму мозкові, хоча я чудово усвідомлював ті неймовірні труднощі, що виникали на шляху такого повороту подій. Ну хіба вистачить шести або семи днів, які були в моєму розпорядженні, аби зломити таку байдужість та відбити поцілунок на цих губках, на цій чудовій руці (з первісним кістяком)? І тоді мені якраз і спало на думку незважаючи ні на що продовжити надто короткий термін, змінити програму своєї подорожі, пропустивши кілька пароплавів і таким чином, уможливити розвиток у відносинах із Зузу.
Які тільки безглузді ідеї не промайнули тоді в моїй голові! Матримоніальні наміри мого «я», яке залишилося вдома, зароїлися у мене в мозку. Нараз мені стало здаватися, що для мене буде найкраще — обдурити своїх люксембурзьких батьків, щодо зміни маршруту приписаної мені подорожі, одружитися з чарівною донькою професора Кукука і як її чоловік залишитися в Лісабоні; при цьому мені було цілком очевидно, що цілковита непевність мого подвійного існування не дозволяє мені викидати такі жарти з реальністю. Усвідомлення цього завдавало мені болю. Але, з іншого боку, як я радів постати перед новими друзями в ранзі, який відповідав моїй витонченій субстанції!
Тим часом ми перейшли до їдальні, що видавалася маленькою через надмірно величезний і важкий, оздоблений недоладним різьбленням горіховий буфет. Професор зайняв місце голови, мене посадили поруч з господинею дому, Зузу з паном Уртадо сіли навпроти нас.
Охоплений своїми матримоніальними й, на жаль, забороненими мріями, я не без тривоги спостерігав за таким сусідством. Думка, що цей довговолосий і чарівне дитя — Зузу призначені одне для одного, не давала мені спокою. Але поступово я переконався в тому, що їхні відносини мають цілком невимушений, дружній характер, і моє хвилювання вляглося.
Немолода покоївка з густим кучерявим волоссям подавала до столу чудово приготовані страви. Сніданок складався з різноманітних закусок, серед них — надзвичайно смачні місцеві сардини та бараняча печеня, на десерт подали безе зі збитими вершками, а потім ще фрукти і сирне печиво. До всіх цих страв наливали підігріте червоне вино, яке панії розводили водою, а професор взагалі не торкався. Він чомусь вважав за потрібне зауважити, що їхній скромний домашній стіл, звичайно, не може змагатися з кухнею готелю «Савой палас», а Зузу, яка не давала мені навіть рота розтулити, вигукнула, що я вільний був вибирати, де мені сьогодні снідати, й, звичайно, не міг сподіватися, що спеціально для мене тут стануть особливо клопотатися. Звичайно, заради мене таки поклопоталися, але цей пункт я обійшов мовчанкою й почав з того, що жодних підстав шкодувати за кухнею мого готелю у мене немає, що я щасливий сидіти за столом у такому вибраному родинному колі й ніколи не забуду, кому я зобов'язаний цією радістю й честю. Тут я поцілував руку сеньйори, але дивився я при цьому на Зузу.
Вона відповіла мені твердим поглядом з-під трохи насуплених брів, губи у неї були розтулені, ніздрі задрижали. Я з задоволенням відзначив, що душевний спокій, характерний для її поводження з доном Міґелем, аж ніяк не переноситься на поводження зі мною. Вона не зводила з мене очей, не ховаючись, спостерігала за кожним моїм рухом і відверто прислухалася до кожного мого слова, заздалегідь готова спалахнути й сказати якесь в’їдливе слівце; при цьому вона жодного разу навіть не посміхнулась, а тільки зрідка уривчасто й презирливо видихала повітря через ніс. Одне слово, моя присутність спонукала її до якоїсь своєрідної ущипливости, навіть до войовничої дражливости. І хто робитиме мені закид, що ця, хай і ворожа зацікавленість моєю особою видавалась мені приємнішою й обнадійливішою, ніж байдужість!
Розмова, що провадилась по-французькому, хоча ми з професором зрідка обмінювалися двома-трьома німецькими словами, оберталася навколо музею, вражень, які все лили мені почуття вселенської симпатії, а також майбутнього відвідування ботанічного саду, потім ми заторкнули тему архітектурних пам'яток в околицях Лісабона, якими мені радили в жодному разі не знехтувати. Я запевняв у моїй зацікавленості, нагадав, що я ні на мить не забуваю пораду мого вельмишановного супутника не обмежуватися поверховим оглядом Лісабона, а викроїти більше часу для ґрунтовного ознайомлення з ним. Проте часу мені таки й бракує — у моєму маршруті не передбачена тривала затримка в Лісабоні, — але тепер я вже починаю розмірковувати про те, як би мені продовжити своє тутешнє перебування.
Зузу, якій подобалось висловлюватися про мене в третій особі, наче мене тут і не було, в’їдливо зауважила, що примушувати пана маркіза до ґрунтовности просто жорстоко.
На її думку, це означало б діяти наперекір усім моїм звичкам, безперечно схожих на звички метелика, що пурхає від квітки до квітки, аби скрізь висмоктувати краплинки солодощів.
- Як це приємно, — відповів я, підробляючись під тон її промов, — що мадемуазель так намагається, хоча й не завжди успішно, вникнути в мій характер, і тим більше приємно, що вона говорить про мене в таких поетичних образах.
Тут вона ще їдкіше зауважила, що коли чиясь особа випромінює стільки блиску, то про неї мимоволі доводиться говорити в поетичних образах. З цих слів випливало, що вона сердиться й наполегливо тримається за вже одного разу висловлене твердження про те, що речі треба називати своїми іменами й «мовчати шкідливо». Професор і пан Уртадо розсміялися, а мати спробувала стримати непокірну дочку, докірливо похитавши головою. Що стосується мене, то я урочисто підняв свій келих і протягнув його до Зузу, вона ж, збентежившись від злости, схопилася було за свій, але, зашарівшись, відсмикнула руку й знову гордовито видихнула повітря своїм чарівним носиком.
Розмова знову перейшла до моїх мандрівних планів, що загрожували так безжально скоротити термін мого перебування в Лісабоні, але насамперед навколо сімейства арґентинських тваринників, з яким мої батьки запізналися в Трувілі й які тепер з гостинним нетерпінням чекали мене на своєму ранчо. Я виклав про них всі відомості, які мені встиг повідомити той Веноста, що залишився вдома. Ці люди, власне, мали звичайнісіньке прізвище Маєр, але звалися ще й Новара, бо це було прізвище дітей фрау Маєр від першого шлюбу — сина й дочки. Родом з Венесуели, розповідав я, вона зовсім ще дівчинкою вийшла заміж за відомого арґентинського чиновника, якого було вбито під час революції 1890 року. Після річної жалоби вона віддала свою руку багатієві консулу Маєрові й разом з маленькими Новара пішла за ним у його міський будинок в Буенос-Айресі, а потім і в ранчо «Притулок», розташоване високо в горах і яке стало майже постійним місцеперебуванням всієї родини. Вельми значна вдовина пенсія пані Маєр після її другого заміжжя перейшла до дітей, так що ці молоді люди, якщо не помиляюся, сімнадцяти й вісімнадцяти років, були тепер не тільки єдиними спадкоємцями багатого Маєра, але вже зараз заможні молоді люди.
- Сеньйора Маєр, напевне, красуня? — поцікавилася Зузу.
- Мені це невідомо, мадемуазель. Але раз їй вдалося так швидко замати нового нареченого, то треба гадати, що вона непогана з себе.