Сон кельта

Він мав ще один гіркий присмак у роті. Вони припустилися ще однієї тяжкої помилки: створили собі надто великі ілюзії щодо Німеччини. Він пригадав дискусію з Гербертом Вордом у Парижі, коли бачив його востаннє. Його найкращий друг в Африці, відтоді як вони познайомилися, обидва молоді й сповнені авантюрним духом пригод, тепер ставився з недовірою до всіх видів націоналізму. Він був одним із небагатьох культурних і совісних європейців на африканській землі, й Роджер багато чого навчився від нього. Вони обмінювалися книжками, доповнювали їх своїми коментарями, розмовляли й сперечалися про музику, живопис, поезію та політику. Герберт мріяв про те, що коли-небудь стане художником, і весь вільний час, який залишався йому після роботи, присвячував ліпленню з глини та вирізанню з дерева різних типів африканських облич. Обидва вони були суворими критиками зловживань та злочинів колоніалізму; й коли Роджер перетворився на публічну постать і став мішенню для атак після публікації свого «Звіту про становище в Конго», Герберт і Саріта, його дружина, які на той час оселилися в Парижі й Герберт був уже відомим скульптором і виготовляв тепер переважно бронзові статуетки, які завжди надихалися Африкою, стали одними з найпалкіших його захисників. Вони залишилися ними й тоді, коли публікація «Звіту про становище в Путумайо» з осудом злочинів, які чинили каучукові промисловці в Путумайо проти тубільців, спричинила ще один скандал навколо постаті Кейсмента. Герберт спочатку навіть виявив симпатію до націоналістичного переродження Роджера, хоч у своїх листах часто застерігав його проти небезпек «патріотичного фанатизму» і нагадував йому про висловлювання доктора Джонсона, який сказав, що «патріотизм — це останній притулок наволочі». Остаточно розійшлися їхні погляди у ставленні до Німеччини. Герберт завжди енергійно відкидав схвальний і позитивний погляд, яким Роджер дивився на канцлера Бісмарка, що зумів об’єднати німецькі держави, та на «прусський дух», який здавався йому твердим, авторитарним, брутальним, суперечним уяві та чуттєвості, більше придатним для казарми та військового керівництва, аніж для демократії та мистецтв. Коли в повному розпалі війни він довідався з англійських газет, що Роджер Кейсмент подався до Берліна змовлятися з ворогом, він передав йому листа через його сестру Ніну, який поклав край їхній багаторічній дружбі. У тому ж таки листі він його повідомив, що старша дочка його та Саріти, дівчина дев’ятнадцяти років, загинула на фронті.