Крейдяна Людина

— Агов, гівняний вилупку!

Там, де колись були його очі, залишилися темні порожні заглибини. От тільки вони не були зовсім порожні. Я помітив, як усередині щось ворушилося. Лискучі чорні комахи кублилися на розм’яклій плоті його очниць.

— Що я тут роблю?

— Це ти мені скажи, гівняний вилупку.

— Я не знаю. Я не знаю, чому я тут. Я не знаю, чому ти тут.

— Усе просто, гівняний вилупку. Я Смерть, твоя перша побачена зблизька чиясь смерть. Схоже, ти багато про мене думаєш.

— Я не хочу про тебе думати. Хочу, щоб ти дав мені спокій.

— Це буде непросто. Та ти не хвилюйся, невдовзі в тебе з’являться нові сюжети для кошмарів.

— Що ти маєш на увазі?

— А сам як думаєш?

Я озирнувся. Стовбури дерев були вкриті малюнками. Білі крейдяні чоловічки. Вони рухалися. Вони підстрибували і кружляли, ніби витанцьовували якусь химерну моторошну джигу. Вони розмахували тоненькими ручками. У них не було облич, та я чомусь був упевнений, що вони сміються. Що вони лиховісно шкіряться.

Шкіра зіщулилася на моїх кістках.

— Хто їх намалював?

— А ти як гадаєш, гівняний вилупку?

— Я не знаю!

— Усе ти знаєш, малий гівнюку. Ти просто сам ще цього не второпав.

Шон підморгнув — хтозна-як він зробив це без повік — і зник. Не розсипався купкою пороху, як минулого разу, а зробився пожовклим листям, що спадало на землю і відразу починало скручуватись і в’янути.

Я роззирнувся. Крейдяних чоловічків більше не було. Лісу теж не стало. Я стояв у своїй кімнаті, мене трусило від страху й холоду, мої руки тремтіли й потроху починали німіти. Я глибше запхав їх до кишень. Аж тоді до мене дійшло.

Мої кишені були повнісінькі крейди.

Востаннє наша банда збиралася в повному складі того дня, коли сталася бійка. Ніккі, як ви вже знаєте, поїхала, а Міккі тепер мав нових друзяк. Побачивши Гладкого Ґева, Гоппо і мене, він здебільшого нас просто ігнорував. А бувало й таке, що його друзяки підсміювались, коли ми проходили повз, а деколи навіть бурмотіли нам услід «придурки», «гомики» та ще якісь образливі слова.

Того ранку на дитячому майданчику я заледве його впізнав. Його волосся відросло й посвітліло. Він усе дужче — і це було якось моторошно — скидався на свого брата. Я був певен, що він навіть носив дещо із Шонового одягу.

Правду кажучи, на одну жахливу мить я подумав був, що на старій обертовій каруселі на мене чекає його брат.

«Агов, гівняний вилупку. Хочеш посмоктати мій член?»

І цього разу я був упевнений, — ну, майже впевнений, — що це мені не снилося. Адже надворі білий день, а привиди, чи то зомбі, ніколи не приходять удень. Вони ховаються в тій сонній лощовині між північчю і світанком, розсипаючись на порох з першими променями сонця. Принаймні в таке я вірив, коли мені було дванадцять.

А тоді Міккі всміхнувся і знову став собою. Він зістрибнув з каруселі й, жуючи жуйку, ліниво підійшов до мене.