Слiди на дорозi
- Автор: Ананьєв Валерій
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-194-299-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Слiди на дорозi». Краткое содержание книги:
Книга містить близько сотні QR-кодів, що забезпечать читачеві повний ефект присутності та дозволять пережити унікальний досвід — побачити фото та відео реальних подій та артефактів із фронту.
Для кого книжка «Сліди на дорозі»
Полежавши півгодинки, я з’їв банан, закинув рюкзак собі на плечі, попрощався з вахтеркою і пішов через ліс у напрямку частини.
Вранці прокинувся за дзвінком будильника. Я лежав в обіймах з автоматом у такій самій позі, як ліг спати. Встав, дістав з-під подушки магазини і почав будити всіх навколо.
На шикуванні Комбриг виклав наше перше в житі і бойове завдання. Було наказано висунутися на станцію завантаження. Він ще раз акцентував увагу на тому, що з цієї хвилини ми виконуємо бойове завдання, і з цього часу ніхто нікому не віддає військове вітання. Сказав, що всіма нами пишається.
Я відчував себе якось по-особливому. У мене було усвідомлення, що зараз відбуваються історичні події, які торкнуться усіх і кожного в нашій країні, а я беру в них участь. Ні, не так. Я впливаю на хід цих подій. Від того, наскільки якісно ми будемо виконувати нашу роботу, залежить їх подальший розвиток. Це не та війна, де в одному бою битимуться сотні тисяч, а втрати обчислюватимуться десятками тисяч. Сьогодні лише один взвод чи навіть солдат може дуже серйозно вплинути на обстановку. Залишити свій слід в історії. Ця думка в подальшому була підтверджена реальними подіями десятки разів, а поки я просто розпихував свої шмотки.
Усі речі завантажені на БМД, машини розподілені за підрозділами, заправник їздить, заправляє машину за машиною, а ми займаємось останніми приготуваннями. Залишилося зовсім мало.
Мене відправили в бокси першого батальйону з якимось дрібним дорученням. А там я побачив велику рідкість — розкладені на столі інструменти, а серед них (о боги!) лежали дві викрутки. Я одразу згадав, що у мене в ЗІПі немає викрутки, а стартуємо ми вже ось-ось. Коли офіцер, що стояв поруч, відвернувся, я здолав опір своєї совісті й схопив ту, в якої була розламана ручка. Є приказка: «Ти або труси вдягни, або хрестик зніми» — це про мене. Задумавши вкрасти чуже, я залишив хорошу, а вкрав погану, ну ніби так моя крадіжка не така ганебна, і совість на місці. Ще я заспокоював себе тим, що я виїжджаю, а вони залишаються тут… мені потрібніше.
Блін, скільки часу пройшло, а я досі пам’ятаю цю викрутку і як я її вкрав.
Напевно, доречно буде пояснити, що у нас герметики, хомути, болти, гайки, викрутки і багато інших дрібниць купувалися за свій рахунок. Ключі, молотки та інші корисні речі систематично чудесним чином зникали і виявлялись у наборі інструментів твого сусіда. Тому хороші набори інструментів дуже цінувалися. Збиралися ці набори методом «взяв попрацювати і забув віддати». Потрібно було постійно стежити, щоб ніхто не спробував зібрати свій набір за рахунок твого. Такий собі кругообіг інструментів у природі.
Ось біжу я, значить, із поцупленою викруткою в кишені до машини, а самого совість гризе зсередини, і згадується деснянська пінка для гоління.
Усі завантажились і по радіозв’язку пролунав голос командира: «Заводь».
Я хвилювався. Мені вперше було їхати в такій великій колоні тридцять з гаком кілометрів за маршрутом, з яким не був знайомий. Машини завелися. Коли настав мій час, я рушив, і ми повільно поїхали вздовж паркану, до виїзду з частини. Хвилювання, яке я відчував, було не від невпевненості, а навпаки, від передчуття. Все це було чортовськи цікаво.
Їхали ми довго. Дорога була складна: основним видом дорожнього покриття на нашому шляху був пісок. Було відчуття, що ми не їдемо, а пливемо. Іноді кут різких спусків або різких підйомів досягав, напевно, градусів 45. До станції завантаження ми приїхали близько другої-третьої години ночі. Батальйон став уздовж залізниці і… і все. Більше ніяких вказівок. Я людина військова, тому відразу кинув бронежилет між своїм і командирським сидіннями, поклав сумку під голову і заснув. Може, через годину або трохи більше я прокинувся від того, що у мене почали боліти занімілі від морозу пальці на ногах. Від холоду було настільки мерзенне відчуття по всьому тілу, що я не міг поворухнутися. Десь тут, у машині, зі мною повинні були бути ще дві людини.
— Мішлен! — видавив я із себе.
— Так? — почулося з місця навідника.
— Де третій?
— Не знаю. Виліз, напевно.
— Ти спиш?
— Спав.
— Як ти себе почуваєш?
— Холодно.
— Полізли назовні?
— Не хочу.
— А я поліз. Зараз лише із силами зберуся. Блін, як же огидно.
— Ага.
— Я через годину перевірю, чи живий ти.
— Як хочеш.
— Я не хочу.
— Ну, тоді не перевіряй, — видавив із себе мій сонний товариш по службі.