Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Кейра Мец була блідою, наче пергамент.
— Уже якийсь час, — прошепотіла, — у Ґарштангу наче тихіше. Закінчується… Ганяють по палаці. Там щонайменше п’ять поверхів, сімдесят шість кімнат і залів. Є де ганяти…
— Ти мала говорити про Йеннефер. Я кваплюся. Боюся, що ти зомлієш.
— Про Йеннефер? Ах, так… Усе йшло за планом, коли раптом з’явилася Йеннефер. І привела в залу ту медіума…
— Кого?
— Дівчину, років, може, чотирнадцяти. Сіре волосся, великі зелені очі… Раніше, ніж ми встигли добре придивитися, дівчина почала пророчити. Сказала про події у Дол Анґра. Ніхто не мав сумнівів, що вона говорить правду. Була в трансі, а в трансі не брешуть…
— Вчора вночі, — сказала медіум, — війська зі знаками Лирії і під штандартами Едірну вчинили агресію щодо Імперії Нільфгард. Атакували Ґлевіцінген, прикордонний форт у Дол Анґра. Герольди іменем короля Демавенда протрубили в навколишніх селах, що від сьогодні Едірн приймає владу над усією країною. Закликали людей до збройного повстання проти Нільфгарду…
— Це неможливо! Це огидна провокація!
— Гладко йде тобі те слово з вуст, Філіппо Ейльгарт, — спокійно сказала Тіссая де Фрьес. — Але не переймайся, твої верески не перервуть трансу. Кажи далі, дитино.
— Імператор Емгир вар Емрейс видав наказ відповісти ударом на удар. Війська нільфгардців сьогодні на світанку увійшли до Лирії й Едірну.
— Отак, — усміхнулася Тіссая, — наші королі показали, які вони розумні, світлі й люблячі мир володарі. А дехто з чародіїв довів, чиїй справі вони служать насправді. Тих, хто міг зашкодити загарбницькій війні, завбачливо закуто в кайдани з двімериту, й виставлено їм дурнуваті звинувачення…
— Це все мерзенна брехня!
— До дупи вас усіх! — раптом крикнула Сабріна Ґлевіссіг. — Філіппо! Що це все значить? Що має значити ота бійка в Дол Анґра? Чи ми не вирішили, щоб не починати надто рано? Чому той йоханий Демавенд не затримався? Чому та шльондра Мева…
— Замовчи, Сабріно!
— Та ні, нехай говорить, — Тіссая де Фрьес підвела голову. — Нехай скаже про сконцентровану біля кордонів армію Генсельта з Кедвену. Нехай розповість про війська Фольтеста з Темерії, які вже, напевне, спускають на воду човни, які раніше вони ховали в хащах над Яругою. Нехай розповість про експедиційний корпус під командуванням Візіміра з Реданії, що стоїть над Понтаром. Чи ти вважала, Філіппо, що ми сліпі й глухі?
— Це все одна величезна холерна провокація! Король Візімір…
— Короля Візіміра, — перебила безпристрасним голосом сіроволоса медіум, — було вчора вночі вбито. Зарізано кинджалом змовника. У Реданії вже немає короля.
— Реданія уже давно не має короля, — Тіссая де Фрьес встала. — У Реданії панувала ясновельможна пані Філіппа Ейльгарт, гідна спадкоємиця Раффарда Білого. Вона для абсолютної влади готова пожертвувати десятками тисяч життів.
— Не слухайте її! — крикнула Філіппа. — Не слухайте цю медіума! Це інструмент, нерозумний інструмент… Кому ти служиш, Йеннефер? Хто наказав тобі привести сюди цю потвору?
— Я, — сказала Тіссая де Фрьес.
— Що було далі? Що сталося із дівчиною? Із Йеннефер?
— Не знаю, — Кейра прикрила очі. — Тіссая раптом знесла усю блокаду. Одним закляттям. Я у житті не бачила чогось подібного… Вона нас приголомшила й заблокувала, потім звільнила Вільгефорца й інших… А Франческа відкрила прохід до підземелля, і в Ґарштангу раптом зароїлися скойа’таелі. Ними командував субчик в обладунку й шоломі із крилами, у нільфгардському шоломі.. Допомагав йому типчик зі шрамами на пиці. Той умів кидати закляття. І закриватися магією…
— Ріенс.
— Може, не знаю. Було гаряче… Впала стеля. Закляття, стріли… Різанина…Серед них убито Феркарта, серед нас убито Дрітгельма, убито Радкліффа, убито Маркварда, Рейена й Бьянку д’Есте… Контужено Трісс Мерігольд, поранено Сабріну… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалася нас захистити, намагалася докричатися до Вільгефорца й Терранови… Вільгефорц її висміяв. Тоді вона втратила голову й утекла. Ох, Тіссая… Стільки трупів…
— Що із дівчиною і Йеннефер?
— Не знаю, — чародійка закашлялася, сплюнула кров’ю. Дихала дуже неглибоко й з явним трудом. — Після якогось із вибухів я на мить знепритомніла. Той зі шрамом і його ельфи мене обезвладнили. Терранова спершу мене копав, а тоді викинув у вікно.
— Це не тільки нога, Кейра. У тебе поламані ребра.
— Не залишай мене.