Вогонь і кров

Вони підняли маленький чавунний циліндр, з середини якого стирчала витягнута трубка. Ми теж використовували такі снаряди; це були маленькі гранати, які кріпилися на дуло гвинтівки й вилітали далеко вперед завдяки силі рушничного пострілу. З ними можна було дістати супротивника, який ховається у траншеях на недосяжній для ручних гранат відстані.

У цьому випадку обстріл дошкуляв ще більше, аніж звичайно, адже місця, звідки вівся вогонь, не було видно за пагорбами. Тому тут не можна було відплатити тією ж монетою, що встановило б рівні відносини, де ми не лише приймали би, а й віддавали сповна.

Після мапи я зі збільшувальним склом переглянув аерознімки, проте на них було стільки вирв, що не можна було розпізнати місцевість. Також і з інших місць траншеї, як і з сусіднього сектора, не можна було зазирнути за ці пагорби заввишки з людський зріст. Треба було повністю стати на край траншеї, щоби розгледіти, що там, за їхніми схилами, але тоді, навіть якби хтось щось розгледів — він би точно вже не зміг про це розповісти.

Якби хтось захотів насолити оборонцям, він мав би спробувати прокрастися вночі або ж обережно підповзти вдень до краю узвишшя, щоб поцілити в когось із них. Я ретельно оглянув місцевість та побачив при денному світлі місце, де можна було б підібратися ближче. Ще з часів битви на Соммі тут був пустир, переритий розваленими траншеями, багато з яких саме поєднували наші позиції з позиціями ворога. Одна така стара траншея тягнулася, наче пробор, через вершину пагорбу. Від негоди вона була настільки зруйнованою та розмитою, що залишилася тільки низька коричнева канава, вже прихована з обох боків травою та чагарником нічийної землі. Ця траншея здавалася мені годящою, аби проповзти нею. Після того, як я довго обмірковував усі деталі мого плану, я вирішив втілити його й вибрав для цього день та обідню пору, коли вартові найбільш сонні.

Тож о дванадцятій я вирушив до правого краю, щоб зануритися там у траншею. Отто супроводжував мене й ніс мою гвинтівку, короткий карабін зі встановленим прицілом.

— Це вже хоч щось веселе, — зазначив він.

— Тримати гвинтівку цікавіше, ніж щітку для одягу, правда ж? — відповів я та вказав на свої штани, на які вже налипнув шар землі.

Я зняв портупею, аби ніде не перечепитися, та сказав Отто триматися за мене. Після того, як я закріпив пістолет на довгому плетеному шнурі та поклав його в праву кишеню кітеля, ми обоє зняли шоломи, чия блискуча поверхня, попри сіре покриття, була небезпечною при світлі сонця. Що нас можуть видати обличчя, ми не хвилювалися, адже вони були настільки засмаглі, що вже на відстані в кілька кроків зливалися з землею.

Оскільки я все ретельно обговорив з Отто, щойно ми підійшли, то одразу перемахнули через бруствер. Після цього ми вже мусили, як змії, пересуватися більше тілом, ніж за допомогою кінцівок. На початку траншея була ще глибокою, але все одно нам треба було перелізти через кільця дротяної загорожі, колючі спіралі якої були натягнуті по всій довжині. Потім краї траншеї порівнялися з нашими плечима, і квітучі трави залишалися єдиним нашим укриттям.