Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Гетьман відпровадив Любов Федорівну до того покою, з котрого привів її.
Як вернув у салю, всі підходили до нього і дякували за гарний провід.
— Було колись, — отвітував гетьман, — минулося. Правда, Апостоле? Тепер нам інші танці на умі.
— Правда. А все ж таки розібрало мене, мов вовка опеньки, а сорочки, бачиться, навіть прати не треба, така мокра.
— Жаль дуже, що пан гетьман не бачив, як наш сотник польонеса йшов.
— Я, — озвався, підморгуючи, сотник, — по-шляхецьки:
гуляй, душа, без контуша, шукай пана без жупана, — я інакше не вмію, лиш по-панськи.
— Ви, пане сотнику, — жартував з нього Кожухівський, — мабуть, із тих панів, що про них співають: штани мої сині, вдома двоє в скрині, так скинь же мої, коли в тебе є свої.
— З другого ся насміваєш, а за себе забуваєш, — відповів сотник, підморгуючи сивою бровою, — смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш.
— Добре тобі так, Кожухівський, — запримітив гетьман, — не зачіпайся зі шляхтичем, знай пана.
— Розібрало собі хлопство, — буцімто нарікав сотник, — ніякого шацунку для ослячої шкури не має, ніякої реверенції, дальше з одної миски їсти схоче. Треба б нам пригадати, почому лікоть кваші!
— Жарти набік! — перебив Апостол. — Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці, до бою за визволення всього народу козацького, українського, о, то б був гарний танець!
— В тім танці, пане Даниле, на який ти нагадуєш, два кінці, от що! Та коли б ви мене так слухали в ньому, як слухали тепер... а то... — і гетьман не докінчив речення, бо надійшов Кочубей і питався, чи можна починати козака.
— Будь ласка, — відповів гетьман, — і побачимо, як молоді гуляють, та пригадаємо собі, як ми колись гуляли, чи краще.
Музики вдарили козака. Але ніхто не зважувався починати. Аж Орлик підійшов до Чуйкевича і шепнув йому до уха щоби він попросив хазяйську доньку, бо так воно годиться.
— А чому ж саме я? — спитав Чуйкевич.
— Відомо чому, — відповів Орлик, — іди!
І Чуйкевич підступив до Любові Федорівни:
— Чи позволите, пані матко, повести вашу доньку в танець?
Любов Федорівна притакнула головою, і Чуйкевич подав руку Мотрі.
Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Очі, злегка прислонені повіками, ковзалися по стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки приглядалися до тої незвичайної краси, ніби до якоїсь надземської з'яви, що ось-ось несподівано і зникне, як несподівано виринула перед ними.
Вечірні сумерки гасили яркі коліри вбрання, долівка вповивалася сивавим димком, і здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру.
Чуйкевич достроювався до неї. Не підстрибував, не викидав руками й ногами, лиш ніби у якомусь забуттю гонив свою мрію. Манила його, кликала "ходи", і він ішов, — на край світа пішов би за нею. Вже, вже зловить її і притулить до себе, і пірве в обійми, і понесе на буйному коні, — та ні. Мрія розпливається у хмарах, була й нема, вже далеко перед ним, приманчива, зрадлива, невловима.
Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали...
— А-а! — почулося кругом. — Як хороше танцюють, як гарно. Ніби створені для себе, щоби так всі свої молоді літа прогуляти.
Прислуга світила свічки. Зробилося ясно в салі. І замигтіли пишні дівочі вбрання, і навіть козачки, ніби заохочені Мотриним танцем, пустилися й собі по блискучій долівці.
Але другої такої гарної пари вже не було...
— Ваша милість, Мотря Василівна, прегарно танцюють, — сказав гетьман до Мотрі, котра ще й не вспіла присісти на свойому кріслі. — Хто ж то навчав вас так
гарно танцювати?
— Чужих танців учив мене танцмайстер, що його батько привіз був, француз, а своїх я не вчилася від нікого, бачила, як другі танцюють.
— І краще танцюєте від усіх. Нічого не пожалував вам Господь. Сподійсь, що й доброї волі не пощадить.
— Спасибі вашій ясновельможності, — відповіла Мотря спускаючи очі додолу.
Ніхто й ніколи не бачив її такою лагідною і покірною, і всі дивувалися тій зміні, а найбільше Любов Федорівна. "Хтось причарував мені дівку", — гадала собі.
Музики вдарили метелиці, і на салю влетіло чотирьох козаків-сердюків, що з гетьманом приїхали. Вони й на гетьманському дворі славилися першими танцюристами й гуляли не раз на втіху гостей на пирах у Києві і в Батурині.