В недiлю рано зiлля копала
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «В недiлю рано зiлля копала». Краткое содержание книги:
Трагічна історія зрадливого кохання, пристрасті, неординарні, сильні, харизматичні характери в повісті Ольги Кобилянської більш об’ємні. Авторка розвинула сюжет додавши паралельно, не менш трагічну долю циганки Маври – мати Гриця. Тема кохання, зради, набула глибшого, філософського звучання і узагальнення.
Розпачаючи отак, Тетяна не помітила, що опинилася коло відчиненого вікна Маври...
Так. Їй від Маври страшно. Тому вона під її вікно сховається. І з тою напівбожевільною думкою вона притискається під вікно на призьбі до стіни і, заривши руки в волосся, що давно розбурхане звисає чорним шовком по плечах, і, стуливши очі, — сидить нерухомо. В її душі заходить щось страшне. Вона нараз не знає, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хіба пригадає... і, ніби пригадуючи, вона безтямки риє в волоссі...
Чи чує які звуки округ себе?
Ні.
В її голові мішається і Мавра, і Гриць, і цвіт папороті, і вінок з Івана Купала, і те лихо, що в Грицю заховалося, і котре вона має убити... остаточно вона не знає нічого і шарпає все далі несвідомо довге шовкове волосся своє.
Нараз... здіймає голову і підсуває високо чорні брови... що се? Чи вона сього досі не чула? В Мавриній хаті мужеський голос. Вона напружує слух... і слухає. Слухаючи, мов відзискує свідомість, і з тим чим раз, то блідне.
Всередині в Мавриній хаті чує той самий голос, що передавав їй звістку, що Гриць Настку бере, двох відразу любив. Він саме оповідає, щоби їм обом, Маврі і йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповісти йому, чий він син, бо він циганів не любить — і, може, і господарів проти себе зворохобить, як довідаються, що він... бідної циганки син і цигана внук. Ліпше, радить той голос, переждати аж по його весіллі з Насткою. Від сьогодні за тиждень в неділю їх весілля. Вони пождуть і аж по весіллі підуть до нього і розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рівновагу душі. Зачувши наново про весілля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала — і блискавкою з свого місця зірвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозі, а за нею і старий Андронаті, вона вже знов в ліс погнала...
Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий і те саме повторив! Знов про Гриця і Настку. О, о, о! Знов, і знов, і знов!.. І знов діється з нею щось, чого вона не знає. Бігла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далі зсувається безсильно до землі і бачить: вона під «Білим каменем». Так. Тут вона з ним сходилась, і тут він зараз буде.
— Грицю! Я тут! — закликала далекосяглим приманюючим голосом і — ждала. Не довго ждала так. В ній піднялась нова думка: «Прийде він?» А зараз по тім підсунулась інша: «Хто винен? Синьоока Настка? О ні. Настка не винна. Гриць винен? О ні; вона його любить, і він нічого не винен. Він ні. Се лихо винно. Лихо в нім сховалось, щоб його ніхто не найшов, що Гриця здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно винно. Вона його уб'є. Вона його в Грицю найшла, і вона його в нім уб'є. Так, в нім. Не буде його відтак ніде. Ніде, ніде на всім світі. Тепер вона йде до Гриця і розкаже все. Нехай знає і він. Вона йде до Гриця...» І підносячись на руках з землі, свої широко створені очі спиняє нараз на широколистім зіллі з-під «Білого каменя»...
— Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! — кличе задихана з дикою якоюсь втіхою. — Твого зілля повно! «Ага, Мавра! — заблисли їй спогади про стару циганку, і знов починає їй в мізку плутатися. — Що казала Мавра про зілля з-під «Білого каменя»? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо — учила Мавра. «В неділю рано — казала — зілля копати, в понеділок пополокати, в вівторок варити, а в середу..» в середу?» — киплять в її голові думки і тут ніби вмовкають...
Вона усіла наново на землю коло зілля, підсунувши високо чорні свої брови, і — нагадує. В середу? «В середу», — щось Мавра казала. Га, вона вже знає, — стрілило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю весілля!!
Так. В неділю, казав старець, в неділю весілля. І з тим задивлюється знов на зілля. Його тут повно. Аж само в руки лізе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'є ним лихо, що в Грицю сховалося. Але... борзо... борзо... щоб не утікло. І з судорожно дрижачими пальцями, в шаленім майже поспіху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зілля і ховає в подолок. Відтак, нарвавши його над міру, стає на рівні ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землі, і кличе з усієї сили: «Я прийду!» А зараз по тім, наслідуючи голос жайворонка, кличе щасливо: «Люблю!..» — Врешті вмовкає, задивившись великими очима та підсуненими вгору бровами кудись далеко, і слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дійшло, обзивається почерез пропасть і тут же завмирає: «Люблю!!»