Подорож до Ельдорадо
- Автор: Лігостов Вільям Олексійович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Подорож до Ельдорадо». Краткое содержание книги:
— Дозвольте? — в дверях редакційного кабінету стояв блідий хлопчина в синьому плащі.
— Заходьте. Сідайте, — кинув я механічно і знов уткнувся у верстку чергового номера журналу. — Вірші?
— Ні. Мемуари. Спогади.
— Дозвольте… А про що ж вам згадувати? Ви набагато молодший за мене.
— Я набагато старший від вас, товаришу. Я розміняв, до вашого відома, сьомий десяток. Взагалі, я не дуже й наполягаю, та гадаю, ви зацікавитесь. — Він розстебнув плащ і вийняв з-за пазухи кілька пом’ятих аркушів.
Під плащем на ньому був байковий лікарняний халат сіро-буро-малинового кольору. Ноги мені потерпли.
— Одну хвилиночку. З якої ви лікарні? — запитав я і мимоволі потягнувся до телефону.
— Одну хвилиночку! — перепинив мене відвідувач.
І я почав слухати. За півгодини в кабінет збіглася мало не вся редакція.
Увечері я доповів про загадкового відвідувача редактору. Він терпляче вислухав мене і запитав:
— І що ж ви збираєтесь робити?
— По-перше, хочу відвідати Кирилівку, тобто психіатричну лікарню імені Павлова. По-друге…
— Досить першого, — зупинив мене редактор. — Вам таки пора відвідати цей заклад. Даю відпустку на місяць. Бажаю успіху… тобто гарного відпочинку.
Наступного ранку я вже сидів у кабінеті головного лікаря Кирилівки.
— Для оточуючих він не становить небезпеки. Звичайний шизофренік. Але товариші з… мм… з одної установи просили потримати його в стаціонарних умовах. Вони з’ясовують якусь там темну історію з валютними операціями. Хоча… очевидно, я помилився, коли сказав: звичайний шизофренік. — Головлікар замислився і по паузі додав: — Різних я стрічав психічно неврівноважених — і Наполеонів, і Грозних, і, о господи, кого тільки не було в наших стінах! Але ж з Ельдорадо… Попервах думалося, що він просто начитався науково-фантастичної літератури. Та згодом точно встановив: ні про Лема і Бредбері, ні про Єфремова і Казанцева, ні про Владка і Бережного навіть не чув. І, взагалі, майже нічого не читав. Іще одна обставина бентежить мене. Це досить рідкісний випадок в нашій практиці — людина вбила собі в голову, що вона вже була стара, а тепер знову молода. Як не дивно, але рівно місяць тому ми прийняли ще одну хвору… Хвилиночку. — Він порився в паперах: — Так. Купчик Розалія Юхимівна. Твердить, ніби побачила в ювелірному магазині свого померлого чоловіка, але зовсім в юному віці, такого, коли вони тільки побралися. Цікавий збіг обставин, чи не правда?
— Цікавий, — згодився я. — Лікарю, аж ніяк не хотів би, щоб ви мене неправильно зрозуміли… Я десь читав заяву авторитетного закордонного психіатра, зроблену ним на підставі ґрунтовних статистичних досліджень. Так от, він твердить: тепер, мовляв, важко сказати, де можна зустріти більш нормальних людей — в психіатричних закладах чи поза їх межами…
— Що ж, — похитав головою головлікар, — він має певну рацію. При теперішніх психічних навантаженнях, при такій перенасиченості інформаційного потоку, що мусить людина переварити щодня, та ще при запущеності психогігієни… Але зачекайте — що ви цим хочете сказати? У всякому разі, цей хлопчина, цей Галасун — психічно хворий. Тут сумніватися не доводиться. До речі, він пише вірші і сам складає до них музику…
— Ну, лікарю, даруйте… Якби зібрати всіх, що самі пишуть вірші, не знаю, скільки залишилося б там, у місті.
— Хай так, — зауважив головлікар, — але ж він не хоче, не збирається їх друкувати.
Я мовчав. Це таки відхилення від норми, нічого не скажеш.
— Ще одна деталь. Він страждає на… Навіть нема ще такого визначення. Як би це можна було визначити таку недугу? Чинобоязнь, чинофобія — чи що.
Це теж був аргумент. Мені нічим було крити. Спитав, чи не можна все таки ще побачитися з Паньком Галасуном. Головлікар дозволив.
Панько зустрів мене привітно. Він зазначив, що я перша людина, котра вислухала його цілком уважно і з повагою.
— Ходімо! Я вам щось покажу.
— Куди!
— Ходімо. Тут недалечко.
Ми вийшли з палати у двір. Кирилівська церква була відчинена. Всередині ворожили на риштованнях реставратори. Панько упевнено потягнув мене на хори. Видно, не вперше він тут.
— Ось! — зупинився біля коробового склепіння. — Дивіться! Врубель! — його голубі очі світилися незвичним захопленням. — «Зішестя святого духа». В кінці минулого століття намалював, коли реставрували старі фрески під керівництвом професора Прахова.
Я щиро признався — на фресках зовсім не розуміюся.