Танці шайтана
- Автор: Логвин Юрий
- Серия: На козаку нема знаку? #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: "Теза"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Танці шайтана». Краткое содержание книги:
Друзі кличуть характерника Баламутом, а вороги — Шайтаном.
Та до чого веде затятого відчайдуха таємниця смерті останнього рукоположеного лицаря — діда Пацюка?
Вражаюча історична реконструкція. Легка і захоплива оповідь, сповнена справжніх характерницьких таємниць, дарує кілька годин невідривного задоволення.
У 2007 році Юрій Логвин за цей твір став дипломантом літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «романи».
Мандрівник відчув, що він дуже захопився спогляданням левенят.
А він добре пам'ятав настанову старого арабиналюдолова: «Будеш у країні чорних — нам'ятай: все обдивись уважно, що перед тобою. Потім озирнись. А потім обдивись знов те, що перед тобою. Від одного до другого краю. А коли все уважно обдивився, то зразу знову все оглядай! І не забувай назад озирнутись і на небо поглянути!» Мандрівець підняв голову до неба — арабинлюдолов говорив діло.
По колу, але все наближаючись до цих стариць пересохлої річки, ширяли кілька воронів.
З-за пагорбів почулося якесь далеке двигтіння, чи гуркотіння. Та воно досить швидко наближалось до звіриного водопою.
Минуло зовсім небагато часу, як двигтіння землі стало відчутним і на камені.
Так могла двигтіти земля лише під стадом волів чи під копитами кінського табуна! А, може, це антилопи? Тільки великих табунів антилоп він не бачив. Найбільше, що він занам'ятав, коли переходив пустелю, то було може з десятків три казкової краси довгоногих оріксів. От тільки як їх арабини називають?… Геть забув!..
Та довго пригадувати не довелось, бо з-за кам'яної стіни з правої руки і з-за дерев на схилі з лівої руки у хмарах червоної куряви помчали велетенські буйволи.
Чужинець глипнув на старицю у висохлому руслі. Вся зграя левів кинулась на той берег. Хто навпростець — бродом! Хто оббігав по узрізу і по сухому поспішив на той берег. Де здіймалось урвище, з якого злітали стрілами смарагдові щурки.
Червона курява опадала на мандрівця. Вона хвилювала його запахом теплого молока і густим коров'ячим духом.
Його просто за горло прихопило — скільки, скільки років він не чув цього запаху хліва і ясел.
Буйволи товклися, подавали якісь дивні звуки, чи то мукання, чи то неголосне рикання, чи якесь утробне булькання.
Пилюка поволі опадала на все це стадо. Стало видно, що над чорнорудими велетнями пурхають якісь пташки з рожевими дзьобами і жовтими волами. Вони сідають на буйволів, лазять по них і стрибають.
Кілька буйволів забрели в рідкий намул неглибокої калюжі, яку випили червонодзьобі пташки.
Велетнірогачі розляглися в намулі.
Чоловік глянув на дерева.
Мавпи легко позлітали з дерев і помчали кудись із неймовірною швидкістю, але в повнім порядку своєї своєї зграї. І щезли десь ліворуч за чагарі і дерева.
Пантера причаїлась серед товстих гілок найбільшого дерева. Лежала мертвою полінякою. І злегка подригувала кінчиком свого яскравого плямистого хвоста.
Одні буйволи ще пили, як інші з цієї череди вже позалазили до води і викачувались в рідкій грязюці біля самого урізу води.
Та другим ні надудлитись, ні вивалятись у багні не пощастило.
Бо почулись за деревами наче звуки далекої сурми. Потім ближче.
Леопард враз ожив і швидко почав, рачкуючи, спускатись з дерева.
Швидко, але обережно, злазив задом на землю.
А коли був у якійсь сажені від землі — відштовхнувся у неймовірнім стрибку. І просто нерелетів через верх куща і в одну мить щез.
Навіть жодна гілочка не здригнулась і курява не закурилась…
А з-за дерев тим часом з легкого марева червоного, у палючих променях високогопревисокого сонця, майже торкаючись сірими спинами верховіття дерев, почали випливати слони.
Вони ворушили здоровенними вухами, як крилами гігантського, неймовірного метелика. То розкривали «крила» вуха, то складали, притискаючи їх до своїх дивовижних голів, наче виліплених із порепаної сірої землі. Слони просувались таким швидким кроком, що це був справжній біг, а не звичайна хода. І ніякого звуку! Примари і все!
Ставили ноги стовпи з легким перекатом, що не було ніякого шуму, тупотіння! І, взагалі, якби деякі слони не подавали голосу — пронизливого і хрипкого, як у побитої полкової сурми перед боєм, то можна було б подумати, що це справді «мара», «адамові вівці». Що все це створилось не з плоті і крові, а з тонкого їдучого пилу і палючого африканського сонця.
Отут в подорожнього і справді дух забило від захоплення. Такі гори — а легкі і швидкі!
Ось тепер, вперше з того часу, як опинився на камені, він з острахом відчув, що він вже не в повній безпеці. А якщо отако стане дибки один із цих сірих велетнів, то може й прихопити його хоботом за ногу!
Та все одно, захоплення від велетенських тварин, цікавість — а що ж буде далі? — все одно були сильніші від страх.