Прощавай, кохана!

— Філ слухає, — сказав я, грайливо підморгнувши шефу.

У трубці почувся холодний, спокусливий сміх.

— Що ти робиш із цим жирним імпотентом?

— П'ю потроху.

— Тобі це потрібно?

— Авжеж, це моя робота. Є щось новеньке? Думаю, ти знаєш, що я маю на увазі.

— Ні. Слухай, приятелю, невже ти не здогадуєшся, що вчора примусив мене чекати майже годину? Чи я справляю враження жінки, з якою можна так поводитися?

— Я вскочив у халепу. Може, зустрінемося сьогодні увечері?

— Стривай… сьогодні… Господи, який сьогодні день?

— Краще я зателефоную пізніше, — запропонував я, — бо не певний, що зможу. Сьогодні — п'ятниця.

— Брехун. — У трубці знов пролунав хрипкий тихий сміх. — Сьогодні — понеділок. У ту ж годину, на тому ж місці. І не здумай знов обдурити мене.

— Краще я перетелефоную.

— Краще приходь туди.

— Не можу обіцяти. Зателефоную пізніше.

— Бачу, з тобою важко домовитися. Може, я взагалі дурна, що роблю це.

— Гадаю, що так.

— Чому?

— Я людина небагата, але я за все плачу сам. А це не так вже й легко, як тобі здається.

— А щоб тебе чорти взяли! Коли тебе там не буде…

— Я сказав — зателефоную.

— Усі чоловіки однакові, — зітхнула вона.

— Як і всі жінки. Крім перших дев'яти…

Вона ще раз чортихнулася і кинула трубку. Шефові очі так повилазили з орбіт, що здавалося, ніби вони на шарнірах. Тремтячою рукою він наповнив келихи і один із них підсунув мені.

— Он як воно значить, — задумливо мовив він.

— Її чоловікові байдуже, — сказав я. — Не звертає уваги.

Він проковтнув рідину з дещо ображеним виразом і задумливо почав лущити зернята кардамону. Ми випили ще раз за чесні очі одне одного. Шеф із жалем прибрав пляшку та келихи і натиснув на кнопку виклику.

— Якщо Гелбрайт у приміщенні, хай зайде до мене. Якщо ні, знайдіть і перекажіть, щоб він зв'язався зі мною.

Я підвівся, відімкнув двері і повернувся на своє місце. У двері хтось постукав. Шеф гукнув, щоб заходили, і на порозі виріс Хемінгуей.

Він неквапом підійшов до столу і завмер трохи осторонь, дивлячись на шефа Уокса з належною улесливістю.

— Познайомся з містером Філіппом Марлоу, — дружньо сказав шеф. — Приватний детектив із Лос-Анджелеса.

Хемінгуей трохи повернувся і подивився на мене. Він наче вперше бачив мене. Ми простягли одне одному руки, і він знову переніс свою увагу на шефа.

— Містер Марлоу розповів мені дивну історію, — сказав шеф з такою ж самою підступністю, з якою Рішельє ховався за гобеленами, — про людину на ім'я Амтор, що мешкає у Стілвуд-Хейтсі. Певно, один із дурисвітів, що ворожать на магічних кристалах. Виявилося, що Марлоу поїхав до нього, а ти з Блейном випадково теж опинився там і між вами сталося якесь непорозуміння. Деталі я не пригадую. — Шеф подивився у вікно із незворушним виглядом людини, яка забуває дрібниці.

— Це якась помилка, — відповів Хемінгуей. — Я ніколи раніше не бачив його.