Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— А тому, що це не моя справа, ось чому! Кожному своє. Моя справа — продавати оптом запальнички, по змозі з найбільшим зиском, і, якщо вдасться, перекупити у Майла частину його бавовни. А ваша справа — розбомбити склади боєзапасів у Болоньї.
— Але ж мене там уб’ють! — зойкнув Йоссар’ян. — Там нас усіх перекрлошкають!
— Значить, так вам на віку написано, — незворушно відказав колишній РПК Зелензим. — Будь фаталістом, як-от я, друзяко, вмій підкорятися своїй долі,— все одно від неї нікуди не втечеш! Якщо мені написано на віку подорожче загнати ці запальнички й подешевше перекупити в Майла частину його єгипетської бавовни, то так тому й бути. А якщо тобі на віку написано гигнути над Болоньєю, то й гигни собі спокійно, як личить справжньому мужчині. Я не хотів би тобі цього казати, Йоссар’яне, але, їй-богу, ти стаєш хронічним скиглієм.
Мудренджер так само вважав, що загинути над Болоньєю — священний обов’язок Йоссар’яна, і аж побілів од обурення, коли той признався, що це він пересунув на карті лінію фронту, чим призвів до скасування вильоту.
— І правильно зробив, що пересунув! — люто огризнувся Йоссар’ян, не дуже-то певний у своїй правоті.— Чому, власне, я маю підставляти свою задницю під вогонь? Невже лиш тому, що якомусь полковникові заманулося стати генералом?!
— А ті піхотинці на фронті?! — з не меншим запалом відпарирував Мудренджер. — Чому вони повинні підставляти під вогонь свої голови? Невже лиш тому, що тобі твоя задниця дорожча?! А наземні війська мають право на підтримку військ повітряних!
— Я їм не повітряне військо! І взагалі яка їм різниця, хто саме розтрощить ті склади? А цей сучий Пескарт кидає нас туди, аби тільки вислужитися!
— О, це я вже чув! — озвався Мудренджер; його довге, худорляве обличчя зблідло, у зволожілих карих очах світилася щира переконаність. — Тільки ти, хлопче, забув, що ті склади боєзапасів хтось та мусить розбомбити! Можеш мені повірити, Йоссар’яне: я люблю полковника Пескарта не більше за тебе. — Губи його засіпалися, і для більшої переконливості Мудренджер беззвучно вдарив кулаком по своєму спальному мішку. — Але не нам з тобою вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і…
— І кому саме накладати при цьому головою? Ти це хочеш сказати?
— Так, і це — теж. Ми не маємо права ставити під сумнів…
— Та ти здурів!
— …ніякісінького…
— Виходить, по-твоєму, полковник Пескарт може вирішувати, як і заради чого спровадити мене на той світ, а я навіть не маю права втрутитися! Ти що — серйозно так вважаєш?
— Цілком, — уже не так упевнено мовив Мудренджер. — Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм видніше, які цілі й кому треба бомбардувати.
— Я йому про варене, він мені про печене, — втомлено промовив Йоссар’ян, украй зморений тупістю Мудренджера. — Ти говориш про взаємодію повітряних та наземних військ, а я — про мої стосунки з полковником Пескартом. Тобі головне — це виграти війну, мені — не програти життя.
— Отож-то й воно, — ваговито відказав Мудренджер. — І що, по-твоєму, важливіше?
— Для кого важливіше?! — відпарирував Йоссар’ян. — Протри очі, друже! Мертвим плювать на те, кому дістанеться перемога.
Мудренджер осікся, неначе дістав по пиці, його губи стулилися в одну молочно-білу ниточку.
— Ну, поздоровляю, Йоссар’яне! — гірко прошепотів він нарешті, майже не розтуляючи рота. — За таку філософію ворог мусив би тобі ноги мити й воду пити!
— Ворог — це той, хто прагне твоєї смерті,— з важкою непохитністю промовив Йоссар’ян, — на чиєму боці він би не опинився. І перший такий ворог — це Пескарт. Закарбуй це собі на носі, друзяко, і не забувай ні на мить, якщо хочеш іще пожити на білому світі.
Та Мудренджер не послухався цієї поради і пішов у небуття. А в ту мить ці Йоссар’янові слова так шокували його, що той навіть не наважився признатися приятелеві у своїй причетності до свистухи, через яку відклали виліт зайвий раз. Та не менше шокований був і Майло, бо йому здалося, що хтось ізнову отруїв усю ескадрилью.
— Прошу тебе як друга, — знервовано зашепотів він, коли, весь трясучись, прибіг до Йоссар’яна просити допомоги, — запитай у капрала Сноба, чи не він це знову підкинув прального мила в картопляне пюре? Він тебе поважає і скаже правду, якщо ти даси йому слово, що його не продаси. А як признається, скажеш мені.
— Хто ж, як не я?! — признався Йоссар’янові капрал Сноб. — Так, як ти й просив, — пральне мило в картопляне пюре, усе чин чином.
— Він божиться, що ні сном, ні духом… — доповів Майлові Йоссар’ян.
— Недарма Данбар каже, що бога нема, — з сумнівом накопиливши губи, мовив Майло.