Світанок

Ой! — Сет на півслові замовк.

Я розвернувся й побіг у напрямку будинку. Сете, просто не втручайся. Тепер тобі доведеться робити повне коло.

Сет кипів від обурення, проте я проігнорував його.

Фальшива тривога, фальшива тривога, — думав я, наближаючись до будинку. — Вибачте. Сет замолодий. Він забуває правила. Ніхто не нападає. Фальшива тривога.

Коли я опинився на галявині, то побачив, як Едвард визирає з темного вікна. Я підбіг, щоб переконатися, що він мене правильно зрозумів.

Нічого там нема — ти чув мене?

Він коротко кивнув.

Було б набагато легше, якби зв’язок не був однобічним. З іншого боку, я був навіть радий, що не міг читати його думок.

Він зиркнув через плече, у глиб будинку, і я побачив, як тілом його пробігся дрож. Він помахав мені, щоб я забирався, навіть не поглянувши у мій бік, а тоді зник із мого поля зору.

Що відбувається?

Наче хтось мені збирався відповідати.

Я застиг посеред газону й прислухався. Вовчими вухами я навіть чув Сетові м’які кроки за милі від мене в глибині лісу. Отож кожен звук усередині будинку долинав до мене дуже чітко.

— Фальшива тривога, — пояснював Едвард мертвим голосом, повторюючи мої власні слова. — Сет рознервувався через щось інше й забув, що ми чекаємо на сигнал. Він зовсім молодий.

— Приємно, коли немовлята захищають фортецю, — буркнув інший, нижчий голос. Гадаю, Емметів.

— Еммете, сьогодні вони зробили нам неоціненну послугу, — мовив Карлайл. — Принесли особисту жертву.

— Еге ж, знаю я. Просто заздрю. Хотів би я бути там, зовні.

— Сет вважає, що сьогодні Сем не нападатиме, — мов автомат, вів далі Едвард. — Бо ми вже попереджені, а в них бракує двох членів зграї.

— А що Джейкоб гадає? — запитав Карлайл.

— Він не настільки оптимістичний.

Запала мовчанка. Долинав тихий звук, ніби десь крапало, але я не міг витлумачити його. Я чув, як вони тихо дихають — і навіть міг вирізнити дихання Белли. Вона зітхала важко, наче над силу. Затамовувала подих та знов видихала через нерівні проміжки часу. Я чув її серцебиття. Здавалося, воно… занадто пришвидшене. Я порівняв із власним серцебиттям, хоч і не був певен, що таке порівняння доречне. Бо я ж не зовсім нормальний.

— Не чіпай її! Ти її збудиш! — прошепотіла Розалія. Хтось зітхнув.

— Розаліє, — промурмотів Карлайл.

— Карлайле, не починай. Раніше ми дозволяли тобі чинити на власний розсуд, але зараз не можемо.

Схоже, що Розалія й Белла про себе тепер говорять тільки у множині. Вони створили власну зграю.

Я тихенько курсував перед будинком. З кожним кроком я трошки наближався. Темні вікна — то був мовби телевізор у якійсь нудній вітальні: я не міг надовго відірвати від них очей.

Ще кілька хвилин, ще кілька кроків — і шерсть моя вже торкалася ґанку, а я й далі ходив туди-сюди.