Джеррі-Островик

Потім ще одного дня вийшло так само, і цей раз Бона тихенько проспівала йому над вухом майже всю пісню. Саме серед пісні Джеррі вельми її здивував. Та, правду сказати, не менше він здивував і себе. Ніколи перше він не робив такого свідомо. І тепер зробив несамохіть. Він зовсім не мав наміру це робити. Його просто опанувало бажання і владно примусило вчинити так. Він не міг стриматись, так само як тоді, коли струшував з себе воду після купання або дриґав уві сні лапою, коли йому лоскотали її.

Коли богинин спів, ніжно переливаючись, забринів Джеррі в вухах, йому здалось, наче вона повивається якимсь туманом, а її тиха млосна пісня піднімає його й переносить у якийсь інший світ. Отоді Джеррі зробив дивовижну річ. Він раптом мимохіть сів на палубу, вивільнив голову з її рук і з-під хмари її кіс, задер писок угору і ввесь затремтів та засопів під ритм її пісні. Тоді писок його задерся ще вище, а щелепи розтулились, і з пащі йому полилося мелодійне виття.

Отак Джеррі заробив собі назвисько «Співунчик». Бо Вілла Кенен відразу звернула увагу на цей хист і стала його розвивати. І Джеррі ні разу не ухилився, коли вона сідала, простягала до нього руки й кликала: «Йди сюди, Співунчику!» Він підходив, сідав перед нею, втягуючи ніздрями солодкі пахощі її кіс, тулився головою їй до щоки, задирав писок біля вуха в неї і, тільки-но вона заводила тиху пісеньку, майже зразу починав вторувати. Найлегше піддавався він на мінорні мотиви, а вже раз почавши, співав з Віллою доти, доки вона хотіла.

І то таки був справжній спів. Джеррі, зі своїм хистом до мови, хутко навчився стримувати, пом'якшувати виття, щоб воно лунало мелодійно й ніжно. Він навіть умів притлумлювати його майже до шепоту, підносити й стишувати, брати вищі й нижчі ноти, прискорювати й сповільнювати, підладжуючи до її голосу.

Джеррі тішився співом майже так, як курець опію тішиться мареннями. Він справді марив — невиразно, туманно марив на яві, з широко розплющеними очима; його оповивало хмарою запашне богинине волосся, а її голос тужив разом з Джерриним, і його свідомість тонула в маревах іншого світу, що приходив до нього зі співу й що був самим співом. Йому згадувався біль, але так давно забутий, що вже й не болючий. Ті згадки не мучили Джеррі, а скорше переймали його солодким смутком, піднімали й відносили з «Аріеля», що стояв на якорі в якій-небудь кораловій лагуні, кудись в отой нетутешній, несправжній Інший Світ.

У такі хвилини він жив серед видив. Йому уявлялось, наче він серед холодної похмурої ночі сидить на голому пагорбі й виє на зорі, а з темряви, здалеку-здалеку, долинає виття-відповідь. Потім звідусюди, здаля й зблизька, озиваються нові й нові голоси, і ось уже вся ніч лунає голосами його родичів. Бо то вила його рідня. Ніколи не бачивши, не чувши, він усе ж знав тих насельників Іншого Світу.

Наласу, вчивши Джеррі розмовляти гарчанням та чмиханням, умисне звертався до його розуму; а Вілла, сама не здогадуючись, що вона робить, зверталась до його серця, до тайників спадковості, зачіпала найглибші струни прадавніх спогадів і видобувала звуки з тих струн.