Білий попіл

М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже. Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово:

— Бо ніхто. І ніколи. Не лишався живий. Намірившись. Зганьбити. Лисицю!

Я безпорадно поглянув на незнайомця, та він стояв спиною до мене, втупившись у вікно.

І ось — нарешті! — я почув. Не повіривши своїм вухам, застиг, боячись дихнути, але крики лунали чимраз ближче, і я чітко розрізнив у цьому багатоголоссі слово «облава». Всі четверо перезирнулися. Десь зовсім близько гупали підбиті залізом закаблуки. Пролунав пронизливий жіночий скрик, задзвенів розбитий посуд. І ще до того, як Лисиця і компанія спромоглися зрушити з місця, двері, через які я зовсім недавно намагався втекти, відлетіли від сильного удару.

Слідом за шістьома поліціянтами в кімнату забіг мій знайомий пристав, і я зрадів, наче побачив найближчого родича. Він перехопив мій погляд. Я всміхнувся: правду кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Пристав Марініч ледь помітно кивнув, а потім вказав на мене пальцем і вигукнув:

— Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!

Усі четверо бандитів здивовано поглянули на мене.

— Нам потрібен тільки він, тож не раджу чинити опір законному арешту, тоді ми теж нікого і пальцем не зачепимо, — декламував пристав. Двійко поліціянтів рушили в мій бік, грюкнувши каблуками так, ніби намагалися пробити долівку.

З легким серцем я підвівся зі стільця, простягнувши руки поліціянтам, щоб вони тут-таки мене закували.

— Тарасе!

Я аж підскочив од несподіванки. Єдина тут людина, яка знала мене на ім’я, — це пристав, але ж він не випустив ані пари з вуст! Голос пролунав з-за спини, й це був голос незнайомця. Я озирнувся. Він тримав у обох руках по скляній гасовій лампі, які щойно зняв зі стіни.

— Біжи, — прошепотів він самими вустами, вказавши поглядом на двері позаду себе.

Поліціянти вже підійшли, й один із них навіть поклав руку мені на плече. Я хотів сказати незнайомцеві щось на кшталт: «Пізно ти схаменувся, друзяко, це кінець», — але не встиг. Він змахнув рукою, цілячись мені просто під ноги. Що він надумав?!

Останньої миті я таки примудрився відскочити. Розлитий гас умить спалахнув, і поліціянти опинилися посеред вогняної калюжі. Я кинувся було до пристава Марініча, бо ж від кого ще міг чекати на захист. Щойно відшукав його поглядом, як друга лампа розбилась об одвірок за головою незнайомця, вихлюпнувши на пристава рідкий вогонь. Відчайдушно волав один поліціянт, — полум’я охопило його з ніг до голови.