Маленькі чоловіки
- Автор: Олкотт Луиза Мей
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- Переводчик: Богдана Е. Носенок
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Маленькі чоловіки». Краткое содержание книги:
Хоч ідеальної дитини вони й не виплекали, але його провини завжди можна було пробачити з легким серцем. Словом, це був милий хлопчик, серйозний і водночас веселий, що не хизувався власною привабливістю та розумовим розвитком, зате дуже цінував обдарованість в інших дітях. Він дуже любив книжки, які підживлювали його жваву уяву й робили мрійником.
Щоб не зробити його одним із тих ранніх у розвитку дітей, які вражають та радують дорослих короткий час, а потім одразу пасують перед реальним світом, рідні вирішили квітку-Демі пересадити в Пламфілд. Він тут так швидко прижився, що мама Мег, батько Джон та дідусь Марч визнали, що вчинили правильно. Перебування в хлоп’ячому колективі додало йому практичності в діях, розбудило дух і здуло ту ніжну павутину, яку він так любив снувати у своєму маленькому мозку.
Щоправда, він дещо шокував матір, коли, приїхавши на вікенд, уже з порога голосно гаркнув: «Хай йому грець», бо не притримав вхідні двері, які щосили грюкнули, а потім одразу зажадав високих чобіт з товстими підборами, «щоб ходити, як тато». Але Джон тільки посміявся з його вибухових зауважень, і врешті дістав чоботи, задоволено сказавши:
– З ним усе добре, тож хай забавляється. Я хочу, щоб мій син був мужнім хлопчиком, і ця тимчасова шорсткість не зашкодить йому. Ми потихеньку шліфуватимемо його поведінку, а він підбиратиме наше виховання, як голуби підбирають горох. Тож не заважайте йому й не підганяйте.
Сестра-близнючка Демі – чарівна Дейзі росла веселою чуйною дівчинкою. Як і мати, любила займатися домашніми справами, а ще прекрасно виховувала своїх численних ляльок. Вона не розлучалася зі своїм робочим кошиком і шила так добре, що Демі частенько показував новим знайомим свій носовичок, щоб похвалитися її роботою. Дівчинка не обділяла увагою і маленьку сестричку Джозі, якій пошила фланелеву спідничку.
Дейзі дуже любила поратися в буфеті й розставляти столові прибори. Щоранку вона вирушала зі щіткою до вітальні, чистила крісла й повсюди витирала пил. Демі жартував щодо цього та водночас був дуже задоволений, що сестричка і його речі тримає в порядку, а також допомагає йому з уроками: в навчанні вони йшли рівно, і навіть не думали про суперництво.
Любов між ними була такою глибокою й щирою, що ніхто з хлопців не наважувався кепкувати з Демі. А якщо раптом такий сміливець знаходився, то Демі викликав його на бій і зазвичай успішно розправлявся з кривдником. Він справді не розумів, чому хлопчики соромляться говорити прямо, що люблять своїх сестер.
Дейзі так само захоплювалася братом, вважала його найкращим у світі. Її ранок починався з того, що вона підходила до його дверей і говорила ласкаво, як мама: «Прокидайся, мій милий, скоро вже задзвонять до сніданку. Ось тобі чистий комірець».
Роба переповнювала енергія. Хтось навіть висловив здогадку, що він, мабуть, знає таємницю вічного руху, бо й хвилини не може всидіти спокійно. На щастя, хлопчик не вирізнявся особливою сміливістю та й неслухом не був, тому рідко потрапляв у біду. Натомість, як маятник, гойдався між татом і мамою, постійно «цокаючи»: Роб був жахливим базікою.
Його брат Тедді мав занадто малий вік, щоб грати помітну роль у справах Пламфілда, але власною нішею не був обділений. Час від часу в усіх виникало бажання погратися з маленькою дитиною, приголубити її. Тоді на сцену виступав Тедді, який дуже любив, щоб його пестили.
Малюк не відходив від пані Джо і пхав свого носа в усі її справи, а також страви: хлопчики звикли до того, що на випічці залишаються його пальчики, але від цього вона смакувала їм ще більше. Малеча в Пламфілді мала великі привілеї.
Діку Брауну й Адольфу, або Доллі, Петінджилу виповнилося по вісім років.
Доллі страшенно заїкався, коли прибув до школи. Але оскільки нікому не дозволялося над ним насміхатися, а пан Баер займався його лікуванням, навчаючи говорити якомога повільніше, з часом цей дефект став майже непомітним. Загалом це був славний, але звичайний хлопчик, без особливих талантів. Життя в Пламфілді було йому до вподоби: Доллі з однаковим завзяттям опановував предмети й брав участь у всіх іграх.
Попри свою суттєву фізичну ваду, горбань Дік Браун так весело ніс тягар долі, що Демі якось запитав у нього:
– Невже люди від горбів робляться веселішими? В такому разі я б теж не відмовився мати горб.