Глибоко під водою
- Автор: Хокинс Пола
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3196-2
- Переводчик: Г. Яновськa
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Глибоко під водою». Краткое содержание книги:
— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.
Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.
— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.
— Розслідування? — ледь чутно запитала я.
Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.
Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:
— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.
Вона подивилася на інспектора, потім перевела погляд знову на мене.
— Вона була повністю вдягнена, і її травми відповідають падінню зі скель над затоном.
— Ви вважаєте, що вона впала? — спитала я. Я дивилася то на поліцейських детективів, то на Ліну, яка прийшла за мною вниз і прихилилася до столу на іншому кінці кухні. Боса, чорні легінси, сіра майка, натягнута на гострі ключиці й крихітні пуп’янки грудей. Дівчинка не звертала на нас уваги — неначе це все було звичайною, банальною справою. Неначе щось подібне траплялося щодня. Вона стискала у правій руці телефон, гортаючи щось на екрані великим пальцем; лівою рукою обхоплюючи своє худеньке тіло: передпліччя в Ліни завширшки було приблизно з моє зап’ястя. Широкий, похмурий рот, темні брови, брудне біляве волосся спадає на обличчя.
Вона, мабуть, відчула, що я спостерігаю за нею, тому що на мить підвела погляд і глянула на мене такими великим очима, що я відвернулася. Вона промовила:
— Ви ж не думаєте, що вона впала, чи не так? — і закопилила губу. — Вам же розуму вистачає?
Вони всі просто вирячилися на мене, і мені захотілося накричати на них, щоб забралися з нашого будинку. З мого будинку. Це мій будинок, наш, він ніколи не буде належати їй. Тітка Джулія. Я знайшла її у своїй кімнаті, вона порпалася в моїх речах, ще навіть мене не зустрівши. Потім вона намагалася бути вихованою і сказала мені, що вона співчуває, наче я от повинна повірити, що їй не насрати.
Я не спала дві доби, і я не хочу говорити ні з нею, ні з будь-ким іншим. І я не хочу ні її допомоги, ні її, блядь, співчуттів, ні слухати придуркуваті теорії про те, що трапилося з моєю мамою, від людей, які навіть не знають її.
Я намагалася тримати язик за зубами, але коли вони сказали, що вона, ймовірно, впала зі скелі, я просто розлютилася, тому що, звичайно, все було не так. Вона не впала. Вони нічого не розуміють. Це не був якийсь нещасний випадок, вона це зробила сама. Я не маю на увазі, що це так уже важливо зараз, мабуть, що вже ні, але я відчуваю, що всі повинні принаймні визнати правду.
Я сказала їм:
— Вона не впала. Вона стрибнула.
Жінка-детектив тоді давай ставити дурні запитання: чому я так сказала, чи була вона в депресії, чи вона коли-небудь раніше чинила такі спроби, і цей весь час тітка Джулія просто дивилася на мене своїми сумними вицвілими карими очима, наче я якийсь виродок.
Я сказала їм:
— Розумієте, вона була одержима затоном, усім, що там відбувалось, усіма, хто там загинув. Ви це знаєте. Навіть вона знає, — я подивилася на Джулію.
Вона відкрила рота і знову закрила, як риба. Частина мене хотіла сказати їм все, хотіла все їм розтлумачити, але який сенс? Не думаю, що вони здатні зрозуміти.
Шон — детектив Таунсенд, як я повинна звертатися до нього офіційно — почав розпитувати Джулію: коли вона говорила з моєю матір’ю востаннє? Який у неї був тоді душевний стан? Чи щось її турбувало? А тітка Джулія сиділа і брехала.
— Я не розмовляла з нею кілька років, — сказала вона, і обличчя в неї стало яскраво-червоним. — Ми не були близькі.
Вона бачила, що я дивлюся, і розуміла, що я знаю: вона — брехло! І тітка собі далі червоніла й червоніла, а потім спробувала перевести стрілки на мене: