Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
Зайшов батько. На ньому був красивий чорний костюм, біла сорочка і синя краватка.
— Служба опівдні, Рут.
— Я буду готова, Натане, — вона навіть не підвела голови.
— Люди почнуть збиратися значно раніше.
— Я вже бувала на похоронах, Натане.
— Хлопці, будь ласка, вдягніть щось пристойне.
— Вони знають, що їм робити, Натане.
Батько постояв іще з хвилину, вдивляючись у материну потилицю, а потім вийшов. Щойно він зник за дверима, мати одразу згорнула записник і поклала його зверху на блокнот. Загасивши цигарку, вона мовила:
— Дві хвилини — і сніданок завершено.
Годину по тому вона зійшла вниз, одягнена в чорну сукню, чорний капелюшок з вуаллю і туфлі-човники. Від аромату її парфумів паморочилася голова. Ми з Джейком були вже цілковито готові й дивилися повтор пригодницького серіалу. Мати була дуже вродлива, і навіть ми, її необачні сини, це чудово знали. Багато хто казав, що вона могла стати кінозіркою, порівнюючи її чарівність з красою Ріти Гейворт.
— Я йду до церкви. За півгодини чекаю вас на місці. Френкі, сподіваюсь, що доти ви не встигнете перетворитись у нечепур.
Ми були одягнені у святкові костюми. Я зав’язав і свою, і Джейкову краватки. Ми вмилися й зачесали волосся. Вигляд у нас був досить пристойний.
Щойно мати пішла, я сказав:
— Ти залишаєшся тут.
— Куди це ти зібрався? — запитав Джейк.
— Не зважай. Просто побудь тут.
Я вийшов через задні двері. За будинком було невеличке пасовище. Коли ми сюди переїхали, там навіть випасали кілька коней. Зараз їх уже не було, тож густа трава, дикі маргаритки та фіолетова конюшина вкривали всю галявину. Віддалік між вербами стояв самотою жовтий будиночок. Двір за будинком і пасовище відмежовувала дерев’яна огорожа з купою шпарин, зліплена нашвидкуруч із кривих дошок. Я скрався до неї дикою травою, наче вбивця, що переслідує свою жертву. І вп’явся поглядом в одну з тих щілин.
Будинок належав Евісу та Едні Свон. Евіс — худий як тріска чолов’яга з великим кадиком. Він працював на зерновому елеваторі аж у кінці нашого району. Една — білявка; її груди за формою нагадували стиглі дині. У них був прекрасний садок, де росло чимало гарнющих квітів, за якими доглядала Една. Вона завжди робила це в обтислих шортах і майці, що ледь прикривала її груди. Не знаю навіть, коли саме я почав захоплюватись Едною Свон, але мене надзвичайно вабив її вигляд, особливо в такому одязі й коли вона працювала навзгинці. Того літа я згаяв чимало часу біля огорожі, пильно видивляючись у шпарини.
Цього ранку Една не працювала в саду, вона прала. Серед речей, що висіли на мотузці, було кілька бюстгальтерів зі здоровенними чашками й мереживна білизна, яка точно не належала панові Евісу. Я і не помітив, як до мене підійшов Джейк, й аж підстрибнув, коли він поклав мені руку на плече.
— О, Господи! — вигукнув я.
— Ти промовив ім’я Господа не достатньо шанобливо.
— Що ти тут робиш?
— А ти що тут робиш?
— Нічого, — буркнув я, схопив Джейка і спробував відтягти додому. — Ходімо.
Він відкинув мою руку і втупився поглядом у шпарину.
— Дідько тебе вхопи, Джейку.
— Ти сказав «дідько». Що ти там побачив?
— Та нічого.
— Ти дивишся на білизну?
— Ну, добре. Я дивлюсь на її білизну. І ти дивишся на її білизну.
Він покрутив головою, намагаючись зручніше вмоститися, аби якнайліпше все роздивитись.
— Ходімо! — я смикнув його за рукав. Він не поворухнувся, і тієї миті плечовий шов піджака тріснув. — Ой, лишенько!
Джейк випрямився.
— Ти сказав…
— Я знаю, що я сказав. Дай-но гляну, — я повернув його ближче до себе, оглядаючи масштаби завданої шкоди. Що робити?! Якщо чесно зізнатися, то як пояснити, за яких умов усе це сталося? Варіант «розказати правду» відпадав. Збрехати? У такому разі чимало залежало від Джейка, але це було складніше. Навіть якби мені вдалося переконати його трохи підіграти, заїкуватість та бурмотіння все одно вивели б нас на чисту воду.
Джейк вигнувся, аби уважніше розгледіти дірку:
— Ми отримаємо на г-г-горіхи.
— Ні, от побачиш. Ходімо.
Я біг пасовищем, встеленим травою, дикими маргаритками і конюшиною. Джейк мчав поруч. Ми потрапили в будинок через задні двері і хутко залетіли до спальні батьків. Я дістав мамин кошик з шиттям, вибрав потрібну котушку, відкусив добрячий шмат нитки й узяв до рук голку.