Сповідь з того світу
- Автор: Ярош Ярослав Иванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7361-7
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Сповідь з того світу». Краткое содержание книги:
– Я виїжджаю на Київ.
– Я поїду з тобою: самого не пущу!
Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.
– Що це таке було? – запитав Іван.
– Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.
– Ти щось знаєш?
– Навіть якби і знав – не телефонна розмова.
– Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.
На тому кінці мить помовчали, тоді була відповідь:
– Я буду у Києві. По роботі. Нас усіх збирають. Тому я тобі і подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повній програмі.
Іван побагровів:
– Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…
– Та зрозумій ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тій Європі, понімаєш? Геополітика… Не пустять… Ви там дуже не кіпішуйте, бо Вітьок стягує реально велику силу. А сила, брате, і солому ломить.
Іван видихнув.
– Ми ж з тобою стільки дружили… Невже ти будеш у мене стріляти? Невже піднімеш руку на брата?
– Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалі не хочу нікуди їхать, мені і вдома добре! На чорта того всього?
– А ти подумай, брате, згадай, хто ти і кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрілися там, у Києві… по різні боки барикад!
– Та які барикади, у мене наказ, розумієш?!
Іван відключився. Був злий, аж кипів. Спересердя хотів був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена і готова…
Ми поїхали до Києва наступного дня. З того часу були там майже постійно. Мерзли. Стояли. Боролися. Східняк намагався подзвонити іще кілька разів, однак розмови із ним не вийшло. Зате зустріли тут багато його земляків зі східних областей, ми всі дружно почали самоорганізовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героїчною, але й ефективною. Кожен відповідав за свою ланку, мав свої обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий організм… Та найперше, що зробив мій чоловік, це закріпив на «Йолці» прапор нашого Городка,[1] аби надихатися ним до подальшої боротьби.
Перед Різдвяними святами нам випало поїхати додому, щоби взяти дещо із речей та заладнати деякі справи. А ще я дуже скучила за своїм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома і цього разу із ним не їхала до Києва.
– Не треба тобі, Маріє. Може, досить? За малого подумай…
– Івасик побуде в баби. Зубну щітку не забув? – відповіла я.
– Ні.
– Гроші?
– Є.
– Права, техпаспорт?
– Та є в машині.
Він зрозумів, що сперечатися зі мною – марна справа, і тільки рукою махнув. Я ж чогось боялася відпускати його самого, знову нахлинуло відчуття цього дежавю…
Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другу – з продуктами. Уже переступив поріг, як раптом спинився.
– Чекай! Найголовніше забув! Там я лишив нашу бухгалтерію з Майдану…
– Не вертайся – не пощастить, – сказала я.
– Тоді візьми з кімнати папочку з документами. Така зелена.
Я відразу знайшла зелену пластикову папку і встромила її у свою сумочку, виключила світло і вийшла з хати.
Розділ 4
Нечиста сила
У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітись теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури… Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому горіли свічки, слабо освітлюючи приміщення. Сама ж кімната була заставлена кількома важкими дубовими лавами і столами.
Рипнувши, відчинилися двері на кованих завісах, усередину ввійшла дівчина у вишитій сорочці та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи і зупинилася біля одного з них, за яким сиділо троє чоловіків.
– Що будете замовляти? – спитала дівчина.
– Борщєца з пельменями. І шашлик, – відповів один з чоловіків, що скляними очима дивився на «Меню».
– Три борщі з пельменями, три шашлики, – записала собі у блокнот дівчина.
– Да. І шоби шашличок був такий сочний, панімаєш? – додав інший – білявий, при цьому підморгнувши.
Дівчина кивнула головою на знак згоди.
– Чого бажаєте випити? Якусь горілку?
– Городоцьку давай. Чекуньку. А нє – бутилку. І пивка для ривка.
Дівчина записала і вийшла. Білявий провів її поглядом.
1
Прапор міста Городка на «Йолці» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у перші дні Революції Гідності.