Люди в гніздах
- Автор: Коцарев Олег
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-27-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Люди в гніздах». Краткое содержание книги:
Вставна новела, взята зі збірника «Київ у слов’янських літературах»
Спершу зі стільця впав черевик, а потім злізла маленька Валя. У дверях вона розвернулась і суворо сказала:
— Я буду вечеряти з Анною!
Пішла на кухню. За кухонними вікнами спали непевним літнім сном довгі дрова на заводському дворі. Вдень по них можна було чудово бігати, в той час як вівчарка стрибала знизу, а над дровами виникала лише її голова, регулярно, ніби дельфін. Вівчарку звали якось на «Д» чи на «Дж», як і більшість вівчарок цієї частини світу, як і, можна наважитись сподіватися, зватимуть їх іще не одну сотню років.
Вдень мама, Марія Леонідівна, бере Валю й везе її дванадцятим трамваєм з Куренівки в центр Києва. Трамвай гуде серед електричних стовпів-гребінців і серед неймовірно великої кількості землі. Чи то мені тепер так здається? На цих старовинних фотографіях майже скрізь в очі лізе земля, дбайливо повсюди розкладена то грудками, то порошком; вона пускає сама на себе тінь, і мій прадід, головний інженер заводу, стоїть на ній, як космонавт.
Трамвай проїжджає повз м’які Кирилівські гори. За вагонними дверима пливе спекотний 1919 рік, і в гаю, в лікарні та на цвинтарі переховуються якісь люди. Бояться, дряпають щось на стінах склепів або заспокоюються, звикають до вузеньких пахких краєвидів, байдужіють до майбутніх облав.
— Ти ж не підеш до гімназії? — питала Валя брата, що боксує з грушею.
— Не… піду… Валю… канікули… а може… її… і зовсім… закрито… вона ж… українська… хтозна… — Олег боксував, видобуваючи звуки, немовби удари рук плавця об пластмасове море.
— Ти б’єш коричневу по-о-о-одушку! — сміялася Валя.
Він нарешті зупинився, перевів подих і сказав:
— Ні, це не подушка, це груша. Точно як я. От поглянь: я стрункий, високий, видовжений — як груша! А ти мала, товста і кругла, як яблуко.
Валя з криком побігла геть із кімнати.
Анна приготувала обід. Під час обіду прийшли червоні з китайцями. Їм сподобалося фортепіано. Усміхнулися.
— Конфіскуємо.
Мій прадід швидко перевдягнувся й поїхав слідом за ними в бік Подолу, проігнорувавши плач і крики дружини про те, що нехай уже те піаніно. Хмари купчилися над пагорбом, ніби на дощ, але то виявилася всього лиш оманлива небесна інсталяція літа.
Він повернувся на підводі з інструментом.
Найважче було знайти людей, що стягли би піаніно з підводи й занесли до кімнати — по цих часах таке заняття здавалося підозрілим.
Зелені бані над зеленим листв’яним масивом на початку літа видаються трохи подряпаними й недоглянутими. Але потім листя висихає, вигорає, зношується — і бані починають брати реванш. Врешті, сьогодні й не до догляду. Цілі купки людей стрімко заходять в чудові запахи Кирилівського гаю, видираються відомими й невідомими стежками на пагорби, перепочивають у сітях тіні, наближаються до склепів і чемно вітаються з тими, хто там переховується.
Так-так, настав час змінюватися, гарна погода, йдіть подихайте, йдіть подихайте. Адже Києвом назустріч одна одній марширують уже відразу дві нові армії, українська і російська, в той час як червоні китайці розчинилися на півночі підступним хімічним елементом. Цвинтарні підпільники розминають кістки, спускаються на Куренівку, де над Троїцьким трамвайним парком уже казяться в теплому вітрі трикольорові прапори.
А нові люди розташовуються по закутках цвинтаря, облаштовуються, ховають свої речі, здають небіжчикам на зберігання компрометуючі документи й починають сторожко розглядати діяльність кирилівських шпаків. Кольори шпаків дещо нагадують гербовий імператорський прапор, а це, погодьтеся, трохи нервує.
Під час обіду прийшли білі.
Виразно подивилися на фортепіано.
— М-м, Олексію Івановичу, як дворянина я все-таки закликаю вас зробити благочинний внесок на користь Добровольчої армії, посприяти якнайшвидшій перемозі над ворогом.
— Я вашій справі не співчуваю…
І забрали не піаніно, а Олексія Івановича. Валя плакала разом з мамою. Потім мама довго дзвонила й відсилала телеграми в Полтавську губернію, ще кудись, а через кілька днів зникла на півдня — і нарешті повернулася зі своїм трохи пожмаканим чоловіком. Так приносять одурілого кота після тижневої весняної гулянки. Кіт теж буде сонно мружитися, охоче їсти й дивитися, як Валя грається підсвічниками на піаніно.
На заводі щось тихо подзеленькувало, а у відповідь надувалися великі й затишні бульбашки звуків церковних дзвонів.