Пентакль: Збірка
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Язык: украинский
- Год: Автор
- ISBN: 966-7831-74-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пентакль: Збірка». Краткое содержание книги:
Перед вами – розповіді авторів з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Ні Олді, ні Дяченки, ні Валентинов не скажуть вам з доброї волі, кому саме належить кожна оповідь. Натомість запропонують зіграти у цікаву гру – «вгадай автора». Отже, до вашої уваги фрагменти майбутнього циклу…
Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тікати, картуз злетів у нього з голови, та й залишився лежати серед відрізаних голів. Тож, завтра вранці панський сторож, обходячи баштан, неодмінно його знайде…
А може, сам німець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, візьме картуза двома пальцями, піднесе до очей…
Омелько від страху навіть пальці закусив. У панських слуг і сторожів була одна особливість – вони точно знали, кому із сільських хлопців належить та чи інша річ. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись від собак у панському грушевому саду, і вже другого дня сторож був у батька у дворі з картузом у руках, і батькові довелося сплатити штраф, а Семен потім ще довго ходив розчепірою, спав на животі і їв, стоячи…
А вже німець, якщо він з пеклом зв’язаний, одразу здогадається, чий картуз.
Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоїла і погнала на пастівник корову, мати взялася пекти хліб, а Оксанка – допомагати в хаті.
Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозі примудрився ушитися – батькові було не до нього, дорога після дощів зовсім розкисла, і вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоїну.
Ковтаючи сльози, Омелько поспішив у балку, до діда. Пес, якому ще цуценям відрубали хвоста – Куций – зустрів його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впізнавши, замовк і навіть спробував покрутити обрубком хвоста.
Дід був удома. Сидів, як звичайно, на колоді з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрів без звичної привітності – наче уже щось знав.
Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки – і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму – Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе – не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…
– Знав я, що цим закінчиться, – сказав дід зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…
І замовк, настовбурчивши сиві вуса.
– Що? – жалібно запитав Омелько.
Дід зітхнув:
– Дурний ти хлопець… Порожня голова.
– Діду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…
– А таки потягне, – суворо погодився дід.
На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.
– Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дід. – Не будь ти мені рідним онуком…
Він важко піднявся і пішов кудись усередину куреня. Омелько сидів тихо; дід повернувся, несучи в кулаці щось, від чого звисав зі жмені тонкий шкіряний ремінець.
– Слухай, дурню, – сказав дід, знову всідаючись навпроти Омелька, хлопцеві трохи полегшало, бо в дідовому бурчанні не було гніву. – Повісиш ось це на шию… І коли вона приїде за тобою на дохлій кобилі – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тільки не дай їй до себе доторкнутися!
– Хто приїде?!
– Мовчи, не перебивай. Три ночі тобі дається. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобі, Омельку, ніхто не допоможе.
– А ти, діду?!
– Я тобі вже допоміг, – відгукнувся дід суворо. – Тобі б на тім баштані навіки залишитися, сни бачити… А ти пішов. Тому що я підсобив.
Він розтулив долоню. На зашкарублій підстилці з вікових мозолів лежав дзвіночок – звичайний дзвіночок на тонкім шкірянім ремінці.
Від діда пахло тютюном і травами. І ще чимось, від чого Омелькові стало набагато спокійніше.
– Діду… А чого вони там сплять?
Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.