Серце Всесвіту
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Серце Всесвіту». Краткое содержание книги:
І ось вони вдвох. Мати і син. Як колись, мати сідає на призьбу. Андрійко схиляє їй голову на коліна. Обоє мовчать. Там, де повнота почуттів — не треба слів.
Мати пестить поріділі кучері сина, знову і знову переживає його бурхливе життя — від дитинства до зрілості. Завтра буде біль, буде розлука… сумніви, чекання, невідомість… Та хай! Ось сьогодні — серце сина б’ється рядом з материнським серцем, його бунтівлива душа на хвилину задрімала біля батьківського порога…
— Синку…
— Що, ненько…
— А чи не страшно тобі… там… у небі?..
Лагідні зморшки усмішки лягають біля очей сина, він ледь помітно крутить головою.
— Не страшно, мамо. Ти пам’ятаєш — я в дитинстві часто дивився на зорі, на Місяць?..
— Пам’ятаю, Андрійку…
— Ще тоді в мене виникла дивна думка… а може, й не дивна… Я збагнув, що людина — не чужа у Всесвіті… що вона — частина його… так, як листок на дереві, як клітка в нашому тілі… Тільки не всі люди розуміють це! Коли я ходжу серед скель на Місяці, я бачу на небі Землю… я знаю, що на тій Землі ти, мамо… Коли я полечу на Марс, я буду бачити зелену зірочку рідної планети. А доведеться побути в інших світах, полетіти до далеких зірок — я слідкуватиму за Сонцем… Серце говоритиме, що біля Сонця є планета, де живе мати моя… Так буде завжди, матусю… Колись люди помчать за межі нашої зоряної системи, за мільйони світлових років. І юнаки та дівчата будуть дивитися в перископи на рідну зоряну спіраль. Серед мільйонів мерехтливих вогників буде один вогник нашого Сонця… А біля нього знову єдина, своя, неповторна планета… і мати…
Сльози радості котяться по щоках матері. Вона мовчить, вбирає в серце дорогий голос. О, яке щастя, доле моя! Буде летіти син у таємні світи, і слідом за ним простелеться материнське благословення.
І чорна безодня оживе від подиху тієї любові, і стане вона колись домівкою, як і тепла, обжита Земля…
Спи, мій синку… Спи, Андрійку… Хай пройдуть перед тобою дитячі роки, хай напоять душу твою цілющими спогадами дитинства.
А син дрімає, знеможений враженнями літнього дня, думами, потоком буряних мрій. В туманній свідомості народжуються і згасають дивні видіння…
…Вихором проносяться зірки на тлі чорного неба. Мов опале листя за вітром, спадають вони в темний океан, що котить важкі хвилі з невідомості. З глибини Космосу наближається вогняна крапка. Вона блискавично виростає, перетворюється в сяючий корабель. Він не схожий на ракети Землі… Це — зорельот далекого світу!
На шляху корабля виростають гострі зубці скель. Сильний удар! Полум’я вибуху високо здіймається в небо, осяває океан зловісним промінням. Андрій кидається вперед, простягаючи руки. Він несамовито кричить: «Там же люди, живі істоти! Вони загинуть!..»
— Вставай, Андрійку! Проснись! — чується турботливий голос матері.
Що таке? Чому зник чужий зорельот? Де подівся океан?..
Андрій схоплюється з призьби, протирає очі. Навколо ніч. Місяць схиляється до заходу, а в воротях стоїть листоноша — молода дівчина. Вона несміливо підходите до Савенка, вибачливо всміхається.
— Я не хотіла турбувати. Але тут написано— терміново!..
— Що таке? —не розуміє Андрій.
— Телеграма, — ледве чутно сказала мати. Вона затамувала подих, чекала. Невже? Невже знову розлука? За що? Чому? Не слід було так радіти…
Андрій розкрив листочок, при світлі місяця прочитав телеграму, рвучко повернувся до матері.
— Мені треба їхати, мамо!..
Не скрикнула, не заплакала. Тільки схилила голову, прошепотіла:
— Коли?
— Зараз. Негайно.
— І не приїдеш знову?
— Не знаю…
— Коли ж тебе ждати, синку?..
— Не знаю, ненько…
СИГНАЛ ТРИВОГИ
Соколов не спав три доби. Дні й ночі проводив він у лабораторії, досліджуючи таємничий предмет, принесений ракетою. На четверту ніч він вирішив відпочити.
Увійшовши в кабінет, він машинально включив телевізор і приліг на диван. Ішла передача якогось європейського телевізійного центра. На екрані діялося щось незрозуміле: з космічного простору на Землю опускалися дивні, чорні й страшні, грибоподібні апарати. З їхніх люків виповзали потворні істоти, схожі на восьминогів. Вони пересаджувалися в легені, рухливі машини, будувалися рядами й мчалися над Землею, спопеляючи полум’ям своїх випромінювачів усе, що попадалося на шляху — села, міста, поля. На обрії піднімалися гігантські стовпи диму від ядерних вибухів. По Землі котився вогненний вихор...
Між руїнами металися юрби збожеволілих від страху людей... Люди падали, топтали один одного, згоряли...