Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони

Коли почув по радіо в перші післявоєнні роки цю і сьогодні популярну пісню на слова Дмитра Павличка, мене глибоко вразило те, що в значній мірі вона начебто списана з мого життя. А було мені тоді в сорок четвертому році аж п'ятнадцять з половиною. Бо й справді, волею долі я навесні сорок четвертого року разом з іншими учнями тодішньої Дрогобицької гімназії опинився в далекій чужій стороні і на мені була вишита Мамою сорочка традиційними тоді для Бойківщини червоними і чорними кольорами. А опинилися ми на території тодішньої Чехословаччини, на околиці невеличкого провінціяльного містечка Гульчин, у казармах військово-повітряних сил. Не встигли добре роздивитися, де ми і що з нами, як на наших дитячих ще плечах були вже справжні вояцькі погони. Признаюся, нами заволоділи тоді якісь змішані почуття. Було цікаво, і смішно, і страшно. Смішно тому, що після обмундирування ми довго роздивляли один одного в не баченій досі одежі, яка для багатьох була надто великою: штани часто сягали попід пахи, а сорочки — нижче колін.

Але дітлахи — і тут дітлахи. Почався жвавий обмін виданого нам військового спорядження, часто з «доплатою», бо ще були в домашніх торбах деякі припаси з дому. Лякало нас те, що цивільний одяг ми мусили здати на склад і, підсвідомо, закралася тоді думка, що, напевно, вже ніколи його не побачимо. Та й військові однострої видали нам не для дитячих забав у «войнушку», адже йшла справжня кривава війна, а нам судилося стати її учасниками. Відтепер зовнішним виглядом крім дитячих облич ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків «люфтваффе». Кожен з нас одержав повний вояцький виряд: від кованих черевиків до протигазів та скрипучих ремінців, що ними прив'язують коци до наплечника. Для повсякденних занять служив легкий бавовняний мундир, пілотка з німецьким орлом та саперські чоботи з широкими халявами.