Звірі

Це вона щойно казала про те, що люди — просто м’ясо?

Втім, хіба у його віці я був інакшим? Навряд. Таким самим — безпосереднім, щирим, відданим справі та впевненим у тому, що люди — м’ясо. Це лише зараз, із початком цієї клятої кризи, разом із нервами розхиталася й моя система цінностей. Вироблена роками й заснована виключно на власному досвіді система. Так що — все нормально з цим Максом. Все в порядку.

Я знизав плечима.

— Добре, індиго. Замовкаю. Знімаю всі питання й даю добро на змістовну доповідь. Валяй!

Він деякий час уважно розглядав мене, тоді мотнув головою, ніби відганяючи якусь непотрібну думку (здається мені, що думка полягала в тому, як би так непомітно мене вбити, щоб потім можна було сказати: «загинув при виконанні»), ковтнув і собі пива та почав розповідь.

Вони називали це «скануванням». Макс та ще декілька десятків (а може, й сотень, — він не знав точної цифри) таких, як він, екстрасенсів годинами сиділи в кімнатах Санаторію у зручних розслаблених позах, заплющивши очі, й обнюхували простір міста, області, країни, світу — хто куди міг дістати.

Вони шукали небезпеку, загрозу. А щойно знаходили — повідомляли особисто Доку, який, власне, й вирішував, що з цією знахідкою робити.

«Тобто, чи знищувати одразу, чи ще трохи почекати й детальніше роздивитися, а потім уже знищити», — відзначив я подумки.

Макс за весь час роботи на Санаторій знайшов загрозу вперше. І цією загрозою виявилася вищезгадана Ганна Сергіївна.

Маячня. Боже, яка ж це маячня!

— А чи не припускаєш ти, юначе, що ти міг помилитися, а твоя помилка коштуватиме життя безневинній дівчинці? — не витримав я.

Хіба він не знав наших шефів із їхньою гіпертрофованою параноєю? Їм же тільки дай когось убити. Тільки натякни, що хтось чомусь загрожує (неважливо навіть, хто й чому), — розмажуть потенційну загрозу тоненьким шаром по асфальту та ще й новим асфальтом заллють, так, про всяк випадок, раптом оживе й полізе назад…

— Не припускаю, — впевнено відповів Макс, — тільки не з цією… істотою. Ти не уявляєш, наскільки вона відрізняється від звичайних людей.

— Це ти побачив, сидячи із закритими очима у Санаторії? — поцікавився я.

Макс не відповів — він був надто захоплений описом нашої потенційної загрози.

— Люди різнокольорові й теплі. Вона — темна й холодна, — говорив він, — вона не випромінює нічого, лише затягує, ніби Чорна діра. Розумієш?

— Добре, — зітхнув я, — припустимо. Знайшов ти цю Чорну діру. Побіг до Дока…

— Спочатку я спробував просканувати її глибше, а вона затягла й мене. Я потрапив у темряву, з якої не міг знайти виходу. Мене врятували колеги. Лише тоді я, як ти це сказав, побіг до Дока.

— Слухай, а що ви приймаєте?

— Тобто?

— Перед цим своїм «скануванням»… Ви приймаєте щось для розширення свідомості?

Макс знов уважно поглянув на мене, тоді криво всміхнувся й відповів:

— Так, звісно, наковтаємося усілякої гидоти і давай дивитися глюки. А ще іноді трапляється передозування, саме одне з них нещодавно було в мене. Ти це хотів почути?