Вогник далеко в степу
- Автор: Тютюнник Григір Михайлович
- Язык: украинский
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Вогник далеко в степу». Краткое содержание книги:
— Це інструмент полірований, — сказав майстер, пересміявшись. — Того він і в'юнкий такий.
— А ним можна щось робити? — спитав хтось.
— А я ним і роблю. Навіщо ж я виготовляв би? От прийду від вас додому, буду щось робити. Гратимусь... Ви ж любите гратися, скажімо, з м'ячем? Ну, а я — з металом. Старому, як малому — втіхи треба.
— А ви голки вмієте робити? — спитав Іван Пиріг .із сусіднього з нашим селом хутора Пироги (він вимовляв: «Пирліг, я з Пирльогів, а ти?»).
— Що, нема голки вдома? — спитав майстер
— Була, та я ненарльоком поламав, а мати б'ються... — I роззявив рота. У нього не хватало губів стуляти рот.
Майстер зняв свою пілотку, вимотав з неї нитку з голкою і простягнув Пирогові.
— Віддаси матері, хай не сердиться. Той узяв і ще дужче роззявив рота; показуючи, що то він усміхається.
Хтось із дитбудинківців ширнув його під бік і про шепотів над саме вухо, але почули всі: «У-у, кугут, уже вициганив!». Пиріг скривився плакати і промимрив: «Я ж не прльосив...»
— Тихо, — сказав майстер дуже мирно. — У кого ще немає голки, підніміть руки. Чесно, не соромтесь. Ніхто більше не і підняв. Майстер покивав головою.
— Роблю й голки, чого ж. І ниточку можу викувати... срібну.
— А вушко чим — свердельцем провінчуєте?
— А в мене щипчики такі є: угорі зубчик, унизу гніздечко. Нагрів товщий кінець голки, клац — і є вушко. Потім знову загартовую.
— А розкажіть, як ви кулемети робили.
— Кулемети? А я їх і не робив. Я тільки підчищав — те, се... Так, щоб вони були безвїдмовними. — Він знічев'я заозирався. понюхав повітря і схопився на ноги. Ми теж заозиралися і побачили трьох наших за бормашиною: вони швиденько затягалися і передавали один одному недокурок.
— У-ва-га, на гурт! — вигукнув майстер, і не встигли ми й оком зморгнути, як у бормашину, перекидаючись у повітрі і мелькаючи шнурками, полетів черевик. Він ударився об колесо й упав додолу.
Ті, що курили, кинулися до дверей.
— Назад! — тоненько закричав майстер. — Принести мені черевик! — Він стояв, тримаючись рукою за верстак, і підстрибував на одній нозі, а друга була в самій шкарпетці.
Ті троє боязко, огинаючись, принесли черевик. Майстер узув його, притупнув ногою, і сказав звичайним голосом:
— Ну от... А то що ж я — на одній нозі вчитиму вас далі, чи як? — Він вийняв з кишені ще довоєнний «Кіровський» годинник, якийсь час дивився на нього то зблизька, то здалека i знову крикнув тонким голоском: — Кінець перерви!
Ми позносили його інструменти, але як не намагалися скласти їх купкою, вони розсковзувалися. Так і зосталися лежати проти сонця на верстаку, виграючи сріблом...
Майстер дістав зі своєї тумбочки жерстяну викройку, наклав її на лист заліза, що ми виправили з гільз, і обвів кругом тоненьким шильцем. Викройка була схожа на невеликий щит, які малюють у підручниках з історії стародавнього світу, а вгорі, над щитом — схоже щось на крильця. Хлопці вгадували по-всякому. Одні казали, що це для комбайнів, інші — що для сошників на сівалки, тільки треба ще гнути і зварювати електрозваркою.
— Рубаємо по контуру, за міліметр од лі-ні-ї, — оголосив майстер, закінчивши розмічати. — Тепер уже не до землі, а до плашок на ваших верстаках. Хто рівніше обрубає, тому буде легше обробляти свою заготовку терпугом. До ро-бо-ти!
І знову перепадало нашим пальцям, знову ми сичали й зализували садна. Але цього разу було іде болячіше, бо ми били себе вдруге у ті ж самісінькі .місця, що й до перерви.
Коли ж ми закінчили врубати і «по контуру» і, затиснувши заготовки у лещата, взялися за терпуги, то в майстерні розляглося таке гарчання, що в животі холонуло. Під «фронт» наші «катюші» й німецькі шестиствольні міномети стріляли тихіше...
За півтори години до обіду майстер і Гришуха зібрали заготовки — хто добре обпиляв, хто абияк — і понесли до кузні у протилежний куток емтеесівського двору. А нам наказано було прибрати «робочі місця» і відпочивати, доки вони повернуться. Ми позмітали обрубки та ошурки з-під терпугів (у майстерні закружляв проти вікон блискучий металевий пилок); потім крутили бормашину, хто діставав до ручки; інші пробували обточувати на наждаку шматочки заліза, а в кого був козик — то козик. Одне слово, проганяли голод.
Емтеесівський двигун просвистів на обід, запахкав повільніше, повільніше і зовсім став. Паси теж зупинилися. У дворі зробилося тихо. Ми вже нічим не забавлялися. Сиділи попід стіною майстерні на сонечку, як сонні горобці — рядочком, а перед очима стояла тільки черга до їдальні.
Саме в цей час якогось сірого гуртового оніміння з-за механічної майстерні, де кузня, вийшли майстер і Гришуха. Обидва вони несли по дві в'язки нанизаних на дротиння готових — готовісіньких... лопат: з продовгуватими горбиками посередині, з рунками, заклепані, з дірочками для цвяхів, щоб держак прибивать — ну все, як у справжньої лопати! Ми попідхоплювалися з-під стіни, стовпилися.