Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Сотник: Войцеку, ви добра людина, але, (з гідністю) Войцеку, у вас немає моралі. Мораль, це коли людина моральна, розумієте.
Можливо, якщо людина не вільна, то рацію має детермінізм: природу людини визначають оточення та гени. Така думка не чужа Бюхнерові. Його фраґмент не важко прочитати як ілюстрацію тези, що бідність, відсутність освіти, моральне пригноблення в поєднанні з генетичною схильістю є причинами Войцекового злочину. Але у «Воццеку» Іздрика зроблено спеціяльні зусилля, щоб ми не прихилилися до подібної думки. Обговорюючи ролю сюжету в творі, ми завважили, що історія А. — насичена подіями (подіями, варто тепер додати, з яких кожна є наслідком вибору), але наративна особливість подачі цих фактів розмасковує штамповість і літературщину, себто штучність, такого моделю для уявлення людського життя. Так само ми знаємо про батьків А. і про умови її дитинства. В пересічному романі-біографії це «пояснювало» б дещо з пізніших подій у її житті. Але тут це, знову ж таки, штамп, який вказує на власну штамповість. Щодо Воццека, то в підрозділі, присвяченому його «Історії», ми не довідуємося нічого про його передісторію, а в підрозділі з обнадійливою назвою «Родовід» отримуємо якнайхимерніший, з натяками на біблійну генеалогію Христа, список персонажів «Воццека» впереміш із реальними постатями. До списку входять Аденауер, Шатобріян, Циклоп, Захер-Мазох (розчленований на «зеленавого Захера» і «повнокровного Мазоха»), Бруно (невідомо, чи Джордано Бруно, чи Бруно Шульц, чи і той і той) та ряд інших — «Родовід», виявляється, це не струнке еволюційне дерево (ми ніколи не довідуємося, хто породив Воццека), а бурлескний карнавал усього, що могло б асоціюватися, навіть досить непрямо, з життям та пригодами чи то Воццека, чи то автора твору про нього.
Яку, отже, теорію людської дії пропонується у «Воццеку» замість екзистенціялістського переконання про вільну волю відповідального індивідуума? Ніяку. Людська дія — загадка. Виявляється, від індивідууму у «Воццеку» залишається приємне почуття у свідомості читача, але це почуття позбавлене раціонального ґрунту.
Подібно провалюються у «Воццеку» поняття «світу» та «Іншого». Вони зведені у творі до банальности.
«Світ» як контекст, у якому перебуває індивідуум (за екзистенціялістською термінологією, індивідуум вкинутий у світ), — занадто легко дається. Повторюваність ляндшафтів у снах достатня, щоб твердити: «Отож був світ. Природа його — квантова, інфернальна, чи, може, нейрофізіологічна — тебе хвилювала мало». Питання про природу світу належить до другорядних не тільки з кута зору персонажа Воццека, а й з кута зору самого твору. Це не випадковість. Розпливчастість поняття світу — логічний партнер розпливчастости поняття людини. «Без світу немає себе, немає особи; без себе, без особи, немає світу»[7],— твердить Сартр. З такими уявленнями Воццек не полемізує.
А як у «Воццеку» з поняттям «Інший»? У творі є ряд «інших», з якими центральний персонаж має різнорідні стосунки. Є іґнорування, «незустріч» («дивитися повз нього»). Є ставлення більш-менш байдуже або таке, що бачить Іншого головно як засіб для осягнення власних намірів чи бажань. Таким є ставлення Воццека до персонажів, вирахуваних у підрозділі «Прихід героїв», зокрема до Міріям, у коханні з якою проявляється його «знудженість і блюзнірство». Так, зрештою, ставляться до Воццека інші: «Карп Любанський виявляв прихильність, демонструючи повагу і навіть опіку («Fürsorge» Гайдеґґера? — М.П.), однак варто лиш з'явитися зручній нагоді — він з полегкістю покидає тебе (мене)». Є, нарешті, виняткове ставлення Воццека до А. Її одну він сприймає й цінує як людину, що існує незалежно від його потреб та забаганок і володіє власною волею й відповідальністю. Така необхідність усвідомити автономність А. (необхідність, за Мартином Бубером, зв'язку «я — ти» замість «я — воно») бентежить Воццека: «Я ревную тебе неймовірно. …Я ніяк не можу збагнути, як вдається тобі бути десь поза мною. Як вдається жити окремо. Мати власну волю».
7
Буття й Ніщо. Цитовано за: John Macquarie, Existentialism. — London: Hutchinson, 1972. — С. 58.