Спалені обози

— Навіщо так жартувати? — стемніли дві печально-ніжних краплі погідного осіннього неба у чорному віночку довгих вій. — Погані жарти до добра не доводять.

— Ломоносов казав, що не хоче бути блазнем навіть у самого Господа Бога. І хоч я не Ломоносов, але честь мені дорожча, ніж плюгавство. Сподіваюсь, ви знаєте, що Тарас Бульба вернувся за своєю люлькою, аби вона не дісталась ворогам на спогад.

— А я хочу жити, — сказала Оксана замислено. — Я ніколи не думаю про смерть, хоч усі ми смертні.

— Життя, казав італійський лірик Леопарді, не що інше, як печаль і нудьга.

— Ви філософ?

— Спотворений Бог, — відказав Ярослав. — Прошу вас — сідайте. Ми зараз вип’ємо за добре знайомство.

— Я не люблю спиртного.

Але він її не слухав. Він поставив на ветхий стіл з надламаною ніжкою розпочату пляшку вина, поклав два яблука і дві скибки хліба.

— Даруйте, хліб черствий… Але то нічого — яблуко з черствим хлібом дуже смачне. Ви ніколи не пробували?

— Всяк бувало.

— Тоді славно! — Він обережно присунув стола до тапчана, всміхнувся вибачливо. — Що вдієш, коли Стася спалила чи продала стільці.— І сказав: — На фронті нам обов’язково давали порцію горілки. Щоб веселіше було вмирати… Ви знаєте, як гарно вмирати, коли в душі кипить хміль?

— Не треба, — тихо промовила Оксана; в неї було дещо прив’яле обличчя, сухорляве, але досить приємне, губи повняві, верхня з ледь помітним горбиком, над нею, під трохи приплюснутим невеличким носиком, тоненька рисочка.

— Що ж, за знайомство, — Ярослав наповнив чарку й сів поруч. — Якщо вас цікавлять мої біографічні подробиці, то прошу: народився у Буську, маю тридцять років, закінчив право у Львівському університеті, захоплювався життям народів і держав, вивчав їхню історію, а пити навчився на сербському фронті, куди мене послали практикувати…

— Ви можете бути злим? — здивувалася Оксана.

— Злість і доброта панують поруч, як життя і смерть, як правда і кривда, — природа вічна, отже, вічні і її протилежності. Але досить філософії — вип’ємо: нерідко забуття бодай на хвилину вгамовує наші муки, як опіум.

— Я боюся забуття.

— Капіточку випийте — за наше знайомство. Я не схвалюю, коли горілка є чинником до знайомства, але так чомусь ведеться на цьому дурному світі, що горілка єднає багатьох, я прошу — капіточку… Це ж вино.

Вона, повагавшись, заплющила очі і, ледь закинувши голову, довго, малими ковтками пила.

— Ху-у! Я буду п’яна… — перевівши подих, Оксана оживила ніжну печаль свого осіннього неба. — А чому ви не випили? Ви хочете мене споїти?

Він мовчки вилив у рот вино — тепле, смердюче, терпке, — вилив, та не скривився, не бажав осоромитись перед дівчиною. Надкусив яблуко й, гострими зубами прожувавши, сказав:

— Однак ви нічого не повіли про себе.

— А що про себе? — вона скромно посміхнулася, і тоненька рисочка над губою виразно заломилася. — Звуть мене, як вже знаєте, Оксаною, прізвище моє Оверко. Народилася у відомій вам, певно, Кодні, а далі — Житомирська гімназія, потім трохи вчителювала, в чотирнадцятому році, коли Брусилов і Рузький зайняли Галичину, приїхала у Львів вести курси російської мови. Приїхала добровільно, хотілося побачити трохи світа.