П’ятнадцятирічний капітан
- Автор: Верн Жюль Габриэль
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Національний книжковий проект
- ISBN: 978-617-592-157-9
- Переводчик: Петр Соколовський
- Жанр: Морские приключения
Электронная книга - «П’ятнадцятирічний капітан». Краткое содержание книги:
— Не думаю, — сказав Дік Сенд.
— Що ж то все-таки, по-твоєму, Діку? — спитала місіс Велдон.
— Перехилений набік корпус корабля, як сказав капітан Халл, місіс Велдон. Я, здається, бачу — на сонці поблискує його оббитий міддю кіль.
— Так, так, справді схоже на те… — ствердив капітан Халл. І, повернувшись до стерничого, скомандував: — Стерно по вітру, Болтоне! Підвертай на чверть, щоб підійти якомога ближче.
— Слухаюсь, капітане! — відповів стерничий.
— А я залишаюся при своїй думці, — знов озвався кузен Бенедикт. — Це таки справді тварина!
— Тоді це мідний кит, — зауважив капітан Халл. — Я добре бачу, як він виграє боками на сонці.
— У всякому разі, кузене Бенедикт, — сказала місіс Велдон, — ви повинні погодитися зі мною, що цей кит мертвий. Дивіться: він зовсім не ворушиться.
— Це ще ні про що не говорить, кузино Велдон, — затявся кузен Бенедикт. — Скільки разів зустрічали китів, що спали на поверхні води.
— Бувало й таке, — погодився капітан Халл. — Але це не кит, а судно.
— Це ми ще побачимо, — стояв на своєму кузен Бенедикт, котрий, зрештою, віддав би всіх ссавців Арктики й Антарктики за представника якогось рідкісного ентомологічного виду.
— Йди мимо, Болтоне, мимо! Не причалюй до нього. Тримайся за кабельтов1. Ми вже не заподіємо шкоди цьому брухтові, а от він нам ще може. Ще тільки бракувало, щоб він пом’яв боки «Пілігримові». Лавіруй, Болтоне, лавіруй!
Невеличкий поворот стерна — і «Пілігрим», що йшов носом просто на судно, звернув убік.
Шхуна-бриг була за якусь милю від перехиленого корабля. Матроси розглядали його з великою цікавістю. А може, там є цінний вантаж, що його вдасться перевезти на «Пілігрим»? Відомо, шо за врятування вантажу з корабля, який затонув, сплачується винагорода — третина його вартості. Тож і тепер — якщо вантаж у трюмі не затопило водою, вони компенсують свої втрати.
Через чверть години «Пілігрим» був уже за пів-милі від напівзатопленого судна.
Так, це був корабель, і плив він штирбортом догори. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогол не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум’яті досередини частини каркасу та обшивка.
— Цей корабель зіткнувся з іншим! — вигукнув Дік Сенд.
‘Кабельтов — одиниця довжини (0,1 морської милі або приблизно 185,2 м).
— Безперечно, — відповів капітан Халл. — Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.
— Якщо це було зіткнення, — зауважила місіс Велдон, — то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.
— Що ж, будемо сподіватися, місіс Велдон, — відказав капітан Халл. — Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.
— Невже? Це переходить усякі межі людської жорстокості, містере Халл!
— Буває, місіс Велдон, буває… І таких прикладів чимало. А що я не бачу на кораблі жодної шлюпки, то ладен думати: команда покинула його сама. І коли людей не підібрано відразу, то вони, мабуть, спробували дістатися до землі. Проте боюсь, навряд чи їм це вдасться: надто вже далеко звідси до Американського континенту чи до островів Океанії.
— Чи дізнаємось ми коли-небудь про таємницю цієї катастрофи? Одначе, може, хто з команди ще зостався на борту?
— Це малоймовірно, місіс Велдон. Нас би вже помітили й подали якийсь сигнал. Та ми зараз це перевіримо. Підверни стерно, Болтоне, підверни сюди! — закричав капітан Халл, показуючи напрямок рукою.
Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових, і вже не виникало ніякого сумніву: команда залишила його.
Раптом Дік Сенд махнув рукою.
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він.
Усі нашорошили вуха.
— Здається, гавкає собака!
Справді, із середини корабля чулося гавкання.
Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.
— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Веддон.
— Так! Так! — вигукнув малий Джек. — Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.
— Постривай, дитино моя, — відказала, усміхнувшись, місіс Веддон. — Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з’їв би чогось вареного, аніж твій цукор.
— То віддайте йому мій суп! — мовив малий Джек.
Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав, вчепившися передніми лапами в поручні.