Роман юрби

Валерій Шевчук зосереджує увагу на глибокому екзистенційному відчутті його персонажами своєї незахищеності у світі абсурду. Анатомуючи людську душу, письменник, по суті, змальовує два типи асоціальних, відчужених героїв – як породження світу тотального абсурду. Перших він однозначно називає обивателями, людьми бездуховними, які мають тільки одну турботу – задоволення власних матеріальних потреб. “Обиватель... задоволений зі становища раба, бо навіть не розуміє, що таке не бути рабом, йому аби кишка була повна. Через це він офіційно лояльний, а коли його настроюють супроти дисидентів... він радо проти них настроюється, відчуває супроти них лють, бо побоюється, що його більш-менш впорядковане животіння може порушитись. Коло його інтересів – найелементарніше: зарплата, футбол, риболовля...” (Такі, наприклад, Микола та Катря, герої оповідки “Гість удома”, чиє життя позбавлене будь-яких духовних потреб, чи ті ж таки Юлька та Рая.) Повну духовну та й моральну деградацію “гомо совєтікус” бачимо й на сторінках оповідки “Вологий вітер” та ін.

Звичайно, письменникові симпатії на боці людей, здатних зробити зусилля над собою, піднятися над одноманітною буденністю. “Той же герой, якого я, як ви кажете, “любовно відтворив”, – відповідав мені в одному з інтерв’ю В. Шевчук, – соціально інфантильний не тому, що йому байдуже, в якому суспільстві він живе, а тому, що він засад антигуманного суспільства не сприймає, його дім – це фортеця, в якій він тримає, може й несвідомо, духовну оборону проти антигуманного, абсурдного і жорстокого світу, це ніби останній рубікон, на який він відступив, де ще може зберегти своє “я”. Ця людина багато знає і розуміє, вона людина духовна Втікає в себе для того, щоб зберегти себе, хоч, може, тим самим себе губить...”