Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Я змерз, лежачи на холодній землі, мене морозило каміння, об яке впирався, тому сповз у глибину ями і почав там стрибати на одній нозі й другій – усе моє тіло покрилося буберцями, я був ніби общипана курка, яку викинули на холод, і та курка, щоб зігрітися, почала бігати по невеликому колі на дні ями, потріпуючи безперими крильцями – може, вона й злетіти хотіла?
Потім я помчав по схилі ями, по спіралі, викручуючись із неї, як снаряд із цівки гармати, я хотів уже вистрілити собою в те небо, в якому стояло велике червоне й негаряче сонце, котре втомилося світити, і коли я це вчинив, коли вирвався нарешті на вільний простір, батька на краю гори не було. Я побачив унизу, під горою, маленьку постать, таку мізерну, що сльози мені навернулися, – він ішов, опустивши голову й засунувши руки в кишені. Кинув оком туди, де мала стояти за моїм припущенням друга мікропостать у шовковому платті, але там не було ні душі, хвіртка зачинена, у дворі також ані душі, тільки проїжджав мимо по шосівці, поганяючи крихітним батіжком крихітного коника, шматник Йоська. І вечірнє сонце вдарило раптом у наші вікна, які зовсім не були зачинені віконницями, і поранило їх. І вони раптом запалали, аж я злякався, що з середини в нашому домі почалася пожежа. Але не було вже коли на все це роздивлятися, і я, налягаючи на п'яти, пішов просто із крутосхилу, розсипаючи пісок та каміння, бо раптом злякався, що та мала чоловіча постать із мого визору пропаде.
Унизу я зустрів Пепу. Отого Пепу, котрий десь був пропав і якого ніхто з нас не бачив цілий рік; хлопець гнав додому корову.
– О! – сказав я і завмер здивований.
– Здоров, Мавпо! – великодушно кинув мені Пепа, широко всміхаючись. – Куди це тебе несе?
– Додому, – сказав я. – А ти звідкіля взявся, Пепо?
– З неба впав, – цвиркнув під ноги Пепа. – Забрали мене від баби. А може, баба мене їм віддала, не знаю.
– Знову пастимеш корів? – спитав по–дурному я.
– Та вже пасу, – сказав Пепа. – А ти за своїм старим шиєшся?
– Шиюся, Пепо, – печально сказав я. – Утік мій старий із дому.
Пепа засміявся. Показав темні прокурені зуби, а переднього в нього й не
було.
– Твій старий, як і я, – сказав.
– Де ти подів зуба, Пепо? – спитав я, широко на нього дивлячись.
– З одним корешем побився, – сказав Пепа. – В селі. А знаєш, де твій старий ховається?
Пепа знову засміявся, показуючи щербу в зубах.
Дивився на нього на повні очі: чого це він так радіє? Що йому до мого батька і до того, де той ночує? Бачив, що батько на міст не пішов, а завернув за схил, а тоді й під моста. Пострибав по камінцях – переходив на той бік річки.