Ніч ополудні

Аж тепер Рубашов помітив, що підвівся з ліжка і ходить по камері вздовж і впоперек. Але коли саме він покинув ліжко, пригадати не міг. Крокуючи, пригадав старий забобон: ніколи не ступати на краї цементових плит. Чому? Засміявся. Але й при цьому його не покидала думка про Хазяїна, який у його уяві з живої істоти поволі перетворювався на кольоровий портрет, що висів над ліжком кожного громадянина цієї країни.

Він і далі ходив по камері, від дверей до вікна і назад. Його шлях пролягав між ліжком, умивальником і парашею; шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Біля дверей завертав праворуч, біля вікна – ліворуч. Це був старий в’язничний звичай – чергувати повороти, щоб прогулянка не перетворилась на коло і не закрутилася голова.

То що ж усе-таки снувало у голові Хазяїна? Рубашов уявив собі мозок вождя на схемі, виконаній аквареллю. Сірі купки спіралей збільшувалися до розмірів покручених кишок. Вони звивалися одна довкола одної, паче гадюки, і робилися невиразними, наче спіральні туманності астрономічних розмірів. Що саме снувалося в цих мільйонах сірих спіралей? Про галактики ми знаємо чимало, але про спіралі мозку – нічого. Через це, певно, й історія уподібнюється радше до оракула, ніж до науки. Може, пізніше, колись пізніше, усі процеси у мозку будуть з’ясовані за допомогою таблиць і статистики. Учитель виведе на дошці алгебраїчну формулу, яка подаватиме умови життя мас певної країни певного періоду: «Ось тут, громадяни, ви бачите об’єктивні фактори, що зумовлювали той історичний процес». І, ткнувши лінійкою в сіро-туманні клуби спіралей мозку Хазяїна, вчитель продовжуватиме: «А ось тут ви бачите суб’єктивну рефлексію тих факторів. Ця рефлексія у другій чверті XX століття допровадила принцип тоталітаризму у Східній Європі до тріумфу…» Так, поки все це не буде як слід з’ясовано, політика залишатиметься кровожерним дилетантством, таким собі забобоном і чорною магією.

З коридору донеслися кроки кількох людей. Рубашов отямився. «Тепер почнуть катувати», – подумав він. Зупинився посеред камери, напружив слух і гордо підняв голову. Кроки враз стихли. Ті, що йшли коридором, мабуть, зупинилися. Почулася тиха команда, задзеленчали ключі. І знову тиша.

Рубашов затамував віддих, сподіваючись почути крик катованого. З досвіду знав, що перший крик, у якому елемент терору панував над фізичним болем, був найстрашнішим. Те, що приходило потім, було більш-менш стерпним. З часом люди до всього звикають, і допитливі могли навіть робити висновки про метод тортур за тоном і ритмом криків. Під кінець більшість жертв поводилася приблизно однаково, незважаючи на різницю їхнього темпераменту й силу голосу: крики слабшали і переходили у схлипування. Тоді чувся грюкіт дверей, відгомін кроків і знову дзенькіт ключів. Крик чергової жертви виривався у коридор; нерідко він зринав ще до того, як мучителі торкалися своєї жертви. Уже сам їхній вид у дверях камери зроджував у в’язня такий страх, що дочасний крик був усього лише потрібною розрядкою.