Пастка на дурнів

Та коли вдуматись у справжній зміст книжки Хеллера і прийняти її основні художні завдання, усі ці химерності постануть творчим звершенням — і непідробним, і непозиченим. Вони органічні в обраній Хеллером поетиці гумористичної оповіді, яка здатна торкатись таких глибоких шарів соціального досвіду, що за уявною легкістю авторської інтонації раз у раз відчуваєш масштаб і напруження справжньої трагедійності. І поступово ці два начала — гумор і трагедія — зближуються в свідомості читачів роману, досягають злиття, так що зовсім не здається дисонансом той крик болю, що вирветься в Йоссар’яна під самий кінець оповіді, коли найгірше для героя начебто позаду.

Перечитаймо цю сторінку — вона ключова в книзі Хеллера. Герой бреде по розбитих бомбами вулицях, і почуття віднайденої свободи раптом змінюється в нього відчуттям страшенної втоми від того, що довелося зазнати протягом років, відданих армії, від усвідомлення безмежної своєї самотності й непоправної біди, якою заповнюється все життя. Йоссар’янові важко знайти точні слова для того, щоб висловити думки, які його переслідують, але цей подумки промовлений монолог вже самою своєю щирістю привертає увагу: «…а скільки знедолених гибіють цього ж самого вечора на моїй власній квітучій батьківщині, скільки їх скніють по різних руйновищах замість людської оселі, скільки там нещасних жінок, у кров роз’юшених п’яними чоловіками, скільки замордованих, заляканих і покинутих дітей! Скільки родин голодує, бо нема за що купити шматок хліба! Скільки понівечених душ, а скільки людей збожеволіють цього самого вечора і скільки накладуть на себе руки — на зловтішну радість кодлові домовласників та тарганів?! Скільки переможців зазнають поразки, скільки щасливчиків стануть невдахами, багатіїв — бідаками, розумних — дурнями, щасливих — нещасними? Скільки чесних доти людей зненацька виявляться брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, святих — грішниками; скільки правовірних за безцінь продадуть свої душі дияволові, а скільки таких, котрі тої душі ніколи й не мали? Скільки прямих доріг насправді виявляться манівцями, а добропорядних родин — кишлами мерзотників?! Спробуй-но скласти їх усіх, а тоді відняти, і, певно, чистими залишаться самі тільки діти. Ну, може, ще Альберт Ейнштейн та який-небудь схибнутий скрипаль чи скульптор у дрімучій провінції».