Осінь патріарха

його одного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказав людям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає на корнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мав намір вистрілити в президента серед метушні при виході; “це було ясно, як божий день, - пояснив він, - бо я дивився на всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, той нікчема, не смів мені у вічі глянути!” - звичайно, він розумів, що не це було причиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпеки запевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: “мій генерале, все гаразд!” - проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепився за Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам, частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна, - наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах, аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разом пливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливало покої, наповнені духом коров’ячого гною і тужливими прощальними гудками кораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневими вечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу, що