Чорне Сонце (збірник)
- Автор: Шкляр Василь
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-9907-1,978-966-14-9633-9,978-966-14-9911-8
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «Чорне Сонце (збірник)». Краткое содержание книги:
Хто і навіщо затягує криваву драму? Чому гинуть найкращі? Чому місцеві вважають своїх визволителів ворогами? Яким наш герой бачить майбутнє Вітчизни? Глибока, сповнена смутку, болю й надії оповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю.
До видання ввійшли твори «Чорне Сонце», «Танець під чортову дудку», «Крук – птаха нетутешня», «Останній шанс Захара Скоробагатька», «Високі гори у Ялті», «Цілком таємні історії».
Оголений, бородатий, на тринадцять років молодший за Ісуса Христа, Гризло іде до мене. Він не загрібає ногами, а, як Ісус, іде по воді. Зупиняється, і я читаю на його худому, м’язистому торсі слова, які знаю напам’ять:
– Маляре, – каже Гризло. – До тебе є серйозна справа.
– Угу, – кажу я.
– Дуже серйозна справа, – наголошує Гризло.
– Намалювати Гітлера?
– Ні. Цього разу пропозиція буде не малювати. Завтра вранці з тобою говоритиме Ідеолог.
– Он як!
Ідеолог – це заступник командира з питань ідеології. Серйозна фігура, тому я вірю, що й розмова буде серйозна.
– Добре, – кажу. – А що за пропозиція, якщо не секрет?
– Він тобі скаже.
Гризло тримає інтригу. Щоб я менше розпитував, він на мілині пірнає під воду і, як індіанець, стрілою пливе до хлопців.
Невдовзі ми виходимо на берег, і, поки обсихаємо, я маю нагоду ще раз помилуватися на шедеври, наколені на тілі Єгеря і Сіроманця. Ескізи до цих татуювань я сам-таки й малював на прохання моїх побратимів, а потім інші майстри вибивали їх на шкірі. У Єгеря на всю спину красується козарлюга з двома схрещеними шаблюками, а в Сіроманця на передпліччі – Святослав Хоробрий у кольчузі й шоломі. Багато наших бійців наколюють собі ще тризуби та знак Чорного Сонця, який можна побачити й на емблемі «Азову». Бувалі в бувальцях та ідейно підковані патріоти набивають собі на ліктях павутину, яка означає не лише їхню особливу небезпечність, але й фанатичну відданість своїм ідеалам та принципам. Це вже чисті арії, поруч із ними всілякі фашисти, нацисти, расисти та інші радикали-аматори відпочивають.
Якщо я коли-небудь робитиму собі тату, то оберу Чорне Сонце. Воно теж нагадує павутину, але цей знак набагато глибший. З ним поспішати не можна. Поки що я не впевнений, чи наблизився до того духовного щабля, який дозволив би мені це зробити. Бо якщо ні, то краще не бавитися в такі ігри – Чорне Сонце не прощає легкодумства й нещирості.
– Готуйся, Маляре! – сказав Гризло.
– До чого?
– Побачиш!
Він, як хлопчисько, підстрибує на одній нозі, затуливши долонею вухо (вода потрапила), і літери на його торсі теж стрибають, але я легко прочитую:
Я чую, що море витягло з мене втому й тривогу. Це зовсім не те, що було після Іловайська. Тоді волосся на тілі й на голові стояло дибки. На руках воно стирчало, як дріт. Коли приїхали на базу, я теж впав знеможений у воду і пролежав отак з годину, а коли вийшов на берег, відчув, що волосся на мені знов наїжачилося. Я навіть побачив, як воно настовбурчується на руках від зап’ястя до ліктя.
А все починалося без напруги. Вранці наша колона зупинилася перед Іловайськом недалеко від села Грабське – оголосили перепочинок. Ми повискакували з КамАЗів, спершу переминалися з ноги на ногу, а потім зрозуміли, що це надовго, й пішли до лісосмуги на перекур. Посідали на траві, повлягалися хто де бачив і чекали команди. А її не було. Незважаючи на вранішню годину, сонце пекло по-серпневому.
– Кого ждемо? Доки це буде? – нервували хлопці.
Потім нам сказали, що чекаємо підкріплення: повинні підійти танки, бетеери, важка артилерія. Мають прибути навіть два генерали. Якщо хтось думає, що ми дуже зраділи такому підкріпленню, то це не зовсім так. Танки завжди віщують велику битву, а ми готувалися до легкого піхотного наступу. Тому та звістка швидше викликала хвилювання, аніж заспокоєння. Принаймні у мене. Якщо казати відверто, це був страх. Ще не такий великий, щоб волосся дибки, але це вже було те відчуття, що холодить груди. Ти намагаєшся його прогнати, а в голову лізуть ще більші дурниці.
Під’їхала ще одна колона, як виявилося, криворізька бригада. Хлопці підійшли до нас розпитати, що тут і як.
– Чого чухаємося? – весело спитав водій беемпе, хоч видно було, що він схвильований. Тому й говорив так весело.
– Запитання не до нас, – сказав я.
Ми розговорилися, і виявилося, що цей хлопчина з одного зі мною району, з села Вишневого. Звали його Олег. Ми з ним до цього ніде не перетиналися, бо він був значно молодший за мене. Худий, щупленький, камуфльована форма висіла на ньому, як на кілку, ніби він зняв її з чужого плеча. Хтось навіть пожартував:
– Ти що, когось роздягнув? Чи взяв одежину на виріст?
Він помітно знітився, мабуть, соромився, що на нього важко підібрати форму, але відповів з гідністю:
– Форма повинна бути просторою. У нашому ділі це важливо.