Фатальна помилка
- Автор: Литовченко Тимур Иванович, Литовченко Елена Алексеевна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-7213-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Фатальна помилка». Краткое содержание книги:
Проте скористатися такою історичною можливістю не вдалося…
У 1603 році старший син Андрія й Марії — молодий княжич Стефан Немирич разом із групою аріянської молоді здійснив свою освітню поїздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехід із християнства в аріянство. Його сестра Олександра навернула в цю віру чоловіка — Романа Гойського, який згодом став київським воєводою. Ревною аріянкою була також дружина Стефана Немирича — Марта з роду Войнаровських. У дусі социніянського вчення виховувалися й їхні діти: сини Юрій, Стефан, Владислав, дочки Софія, Гелена й Катерина.
Глава 2
Не бажай чужого!
Літо стояло тепле й сухе, майже без комарів. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорінно перемінилося, починався досить буденно.
Уночі їй наснився незвичайний сон. Два намети і два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немає ніякого повстання, а козаки не гинуть від бердишів і куль стрільців. Снилося їй море, насправді ніколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме біле місто й чудовий великий корабель, готовий до відплиття. Блаженний сум розставання відчула Марина уві сні… й саме тут її розбудив лемент птаха в очеретах.
Вона стрепенулася, піднялася, але потім знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очі — і в легкому досвітньому серпанку одразу виникло загадкове біле місто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранішнього сонця. Зненацька картинка помінялася: несеться їй назустріч крилатий огир із горбатим стариганом на спині. Старий підхопив її сина й полетів до перехрестя доріг перед в’їздом у місто. Там, де обабіч дороги спалахував синім світлом великий дерев’яний хрест, біля воріт у казкове місто, горіла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховісна шибениця.
Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нічого путящого їй на розум так і не спало. Що це за велике місто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привиділася їй?..
Коли більше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарешті приїхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тільки-но той увійшов у намет. Він обійняв жінку, яка ледь відчутно тремтіла, міцно пригорнув до грудей і, зазирнувши в зелені очі, величезні й бездонні, насторожено запитав:
— Марино, що з тобою сталося під час моєї відсутності? Чи хтось насмілився скривдити тебе?
Вона заперечно мотнула головою й відповіла тихо, намагаючись не виявляти занепокоєння:
— Все добре і спокійно.
Однак Заруцький надто добре знав її, тож вирішив з’ясувати все до кінця:
— Марино, не обманюй, я ж відчуваю, тебе щось непокоїть!
Вона відповіла знехотя:
— Я не розумію, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обіцяли відпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрім того, у мене погане передчуття. Мені сьогодні таке наснилося, таке…
— Ах, облиш! Знаю я ці ваші жіночі штучки: якщо насниться, то або жах, або щось віще. Якби я пам’ятав кожен свій сон і думав над тим, що він означає, то напевне помер би від переляку ще в дитинстві й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаєш…
Однак Марина не вгамовувалася:
– Іванчику, послухай-но, давай здамося!
— Ні!!! Не бувати такому!!! Не піде козак Іван Заруцький на уклін до якогось князька Івашки Одоєвського, нізащо не піде!!! — розлютився він. — Мені татари й перський шах Аббас обіцяли допомогти у створенні власної держави на півдні Московії! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, і для синка твого. Ох і заживемо ж ми тоді!..
— Ти засліп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приречені?! Не бувати козацькій державі! Ми відступаємо крок за кроком, у нас вже не вірять так, як колись. Люди вже не зустрічають нас із хлібом-сіллю, як раніше. Стрільці нишпорять по наших слідах, немов зграя хортів… Схаменися, Іване!..
Тут у намет зазирнув молодий козак і зупинився, притримуючи полог і не наважуючись увійти усередину.
— Чого тобі, Степане? — поцікавився Заруцький.
— Я хотів… хотів… — хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.
— Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кінець кінцем?! Доповідай, як годиться, — розсердився Іван.
— Відступати треба!
— Що-о-о?!
— Відступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.
2
Давня назва ріки Урал.