Місто Тисячі Дверей

«Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі», — вирішив Фімка.

Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.

Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків — не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.

Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.

Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.

Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.

А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...

— Ну знаєте, — ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, — ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.

— А в чужих нутрощах копирсатися чесно? — тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця — крила чаплі.

— Ти б ще мені на голову всівся, — почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. — Ох уже ця молодь!

— Хто тут?! — закричав Фімка. — І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..

Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от — і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.

— Це хто ховається? — образився голос з-під крісла. — Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!

— Шухляди позасувай, — пробасив голос із глибин стола. — Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.

— То це ви розмовляєте? — здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.

— Та начебто я, — розреготався бас. — Ну і воно теж.

— А чого ж ви раніше мовчали?

— А ми тут останнім часом...

— Якщо точніше — останнє десятиліття, — втрутилося Крісло.

— Не перебивай мене! — гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. — Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.

— І це ще слабо сказано!

— Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?

— Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!

— Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!

— Піду пошукаю ліжко, — позіхнув Фімка. — Я стомився. Привіт!

— Зачекай, а як же ми? — схлипнуло Крісло. — Ми, може, і зануди...

— Ти за всіх не розписуйся! — ображено пробасив Стіл.

— ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?

— До того ж не забувай про... — Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.

— Не ходив би ти туди, — підсумувало Крісло. — А хочеш спати — сідай на мене.

— Та незручно якось... — промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.

— Нічого-нічого, — Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. — Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?

— Ні-і.

— У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.

— Хто — «ці»?! — не витримав Фімка. — Признавайтеся, а то...

Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.

— Ось, — злякано рипнув Стіл. — Вони. Прийшли! Тепер...

Він не доказав.

Фімка вже і сам бачив, хто — вони.

«Краще б, — подумав він, — я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався...»