Місто Тисячі Дверей
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7831-78-7
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Місто Тисячі Дверей». Краткое содержание книги:
Мрії збуваються. Бажаєте зазирнути за малюнок — будь ласка, у вас є можливість це зробити. Але чи зрадієте ви, потрапивши до цього таємничого і загадкового світу — адже там існує свій порядок і свої господарі... Чи не злякаєтесь небезпеки, яка чигає за привабливою обкладинкою? Ні?
Ви впевнені? Тоді швидше перегортайте сторінку!
От наприклад, як сьогодні Сигізмунд.
Разом зі Шварциком він наблизився до хатинки Колреша Ямса й обережно постукав у двері. А не дочекавшись відповіді, постукав ще раз.
І ще.
І ще...
— Може, він нас не чує?! — прокричав у Сигізмундове коліно низькорослий Шварцик. — Га?!
— Може, і не чує, — погодилось коліно. — Цілком може бути. Я і тебе, чесно кажучи, погано чую.
— Що?!
— Я кажу...
Сигізмунд і Шварцик стояли на порозі хатинки детектива і вирішували, чи ввійти без запрошення, чи все-таки спробувати вкотре постукати, а Колреш Ямс у цей час натхненно награвав Другу симфонію «заморив» для барабана без слухачів. Річ у тім, що детектив дуже любив музику. І коли траплялася особливо карколомна справа, над якою треба було як слід помізкувати, Колреш Ямс починав награвати щось отаке на своєму улюбленому барабані, виготовленому великим майстром Зариваллі. Музикування допомагало — хоча б тому, що заглушало стогони і бурмотіння Невиконаних Обіцянок, які мешкали неподалік.
Раптом барабанний стукіт припинився і з-за дверей почулося:
— Заходьте, друзі! Очі б мої вас не бачили!
— Як ти здогадався, що ми прийшли, Ямсе?! — здивовано запитав Сигізмунд, коли гості зручно вмостилися перед каміном, потягуючи з кухликів мракку.
— Це елементарно, Сигізмунде, — скромно посміхнувся детектив. — Вас було видно з вікна.
Він хлюпнув у камін вогненної води, дочекався, поки полум’я освітить комнатку, і повернувся до гостей.
— До речі, ви вже знаєте, що Горщичок зник?
Розділ сьомий,
у якому Фімка досліджує чужі нутрощі й вислуховує рипучу балаканину, а наприкінці з’являються «вони»
У будинку, що дав Фімкові прихисток, було тихо і темно. На думку хлопця, аж надто тихо і темно.
«Як у старій запилюженій шафі», — подумав Фімка.
Він роззирнувся, помітив вікно і підійшов, щоб розсунути важкі щільні завіси, які його закривали. Світло полилося в кімнату, висвітлюючи великий передпокій, який більше скидався на середніх розмірів футбольне поле. Щодо меблів, стін і ліпних фігурок на стелі (чи то крилаті крокодильчики, чи кремезні черв’яки — звідси не розгледіти) — все це нагадувало Фімці музей. Причому музей старий і занедбаний.
Спершу він хотів ввічливо погукати: «Чи є тут хто?», але побачив, що кожен його крок залишає на запилюженій підлозі сліди, і зрозумів: у будинку нікого немає. В усякому разі, останніх років десять — точно.
«Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі», — вирішив Фімка.
Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.
Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків — не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.
Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.
Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.
Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.
А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...
— Ну знаєте, — ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, — ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.
— А в чужих нутрощах копирсатися чесно? — тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця — крила чаплі.
— Ти б ще мені на голову всівся, — почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. — Ох уже ця молодь!
— Хто тут?! — закричав Фімка. — І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..
Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от — і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.
— Це хто ховається? — образився голос з-під крісла. — Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!
— Шухляди позасувай, — пробасив голос із глибин стола. — Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.
— То це ви розмовляєте? — здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.
— Та начебто я, — розреготався бас. — Ну і воно теж.
— А чого ж ви раніше мовчали?
— А ми тут останнім часом...
— Якщо точніше — останнє десятиліття, — втрутилося Крісло.
— Не перебивай мене! — гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. — Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.
— І це ще слабо сказано!
— Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?
— Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!
— Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!
— Піду пошукаю ліжко, — позіхнув Фімка. — Я стомився. Привіт!
— Зачекай, а як же ми? — схлипнуло Крісло. — Ми, може, і зануди...
— Ти за всіх не розписуйся! — ображено пробасив Стіл.
— ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?
— До того ж не забувай про... — Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.
— Не ходив би ти туди, — підсумувало Крісло. — А хочеш спати — сідай на мене.
— Та незручно якось... — промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.
— Нічого-нічого, — Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. — Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?
— Ні-і.
— У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.
— Хто — «ці»?! — не витримав Фімка. — Признавайтеся, а то...
Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.
— Ось, — злякано рипнув Стіл. — Вони. Прийшли! Тепер...
Він не доказав.
Фімка вже і сам бачив, хто — вони.
«Краще б, — подумав він, — я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався...»
Розділ восьмий,
у якому відкривається ляда льоху, а також — мимохідь — деякі таємниці про Будинок, Якого Немає
Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.
— Та пожартував я, пожартував, — примирливо виставив руку Колреш Ямс. — Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?
Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.