Дощило птахами

Чарлі не впізнав нікого, а Том знайшов чимало знайомих облич. Жіночка з очима кольору ніжної блакиті — Мері Джайокірі, — яку він бачив ув обіймах одного приятеля. Пітер Ленґфорд, худезний кістяк, що колись був чемпіоном із боксу. Ендрю Росс, погляд якого затуманила катаракта, усміхався беззубо — він прихистив мене якось на цілий день у квартирці на дві з половиною кімнати, де розповів про чотири години, проведені на озері Порсьюпайн, поки місто палало. Дивом урятований Самюель Дюфо, що його знайшли в рівчаку, — хлопчик брьохався там із песиком, на якого його залишили. Самюелева мати побігла допомагати татові гасити вогонь. Обоє загинули. Том спізнався з них багато пізніше — Самюель запомігся й радів життю. Він щойно винайшов оруднення міді й відзначав це в готелі, де Том бренькав на гітарі. Кишені Самюеля відстовбурчувалися від грошви, довкола вирував натовп друзів, тож одного чудового ранку Самюель прокинувся злиднем. Без жодного су, проте щасливий — тепер він міг рушати на пошуки раю в лісах.

— А Бойчук? Він теж упіймав фортуну?

Я знала, що Бойчук певний час також блукав цими горами, проте не могла проґавити такий шанс.

Томові очі майже злилися в одне.

— Дорогенька, Тед відійшов, і нещодавно — минулого тижня! У мене й досі на руках мозолі.

Авжеж, мозолі. Долоні старих задубіли аж до кісток, тож навряд чи якась година копання залишить на них борозну.

Я не втрималась від кривої посмішки. І саме моя скептична гримаса переконала їх повести мене на місце, де закопали Бойчука. Щоб угамувати цікавість, а потім — прощавай, нав'язлива госте! — відправити туди, звідки прийшла. Вони не зронили жодного слова, проте все було сказано.

Тож наш кортеж вирушив — Том, Чарлі, я і двійко собак, адже в Тома також був пес — білосніжний лабрадор, що відгукувався на кличку Дринк, дану на згадку про дзенькіт льоду у склянці.

Якусь сотню метрів ми рухались уздовж берега озера, потім завернули до лісу добре витоптаною стежкою — зі свіжими слідами від мачете та майже гладеньким ґрунтом, що слався, мов килим.

Назустріч вийшов іще один пес — дивна й не вельми вдала суміш маламута і лабрадора. Особливо бентежив погляд тварини: одне око мінилося сталевою блакиттю, друге було оксамитово-брунатним. Здавалося, ніби за мною спостерігає третє око — просто посередині строкатого чола маламута.

— Це Кіно, собака Теда, — познайомив нас Том.

Збігши зі стежки, пси кинулися до хижі, оточеної — як і хатинка Чарлі — різноманітними прибудовами. Місцина була мальовнича. Пагорб, що плавно спускався до озера, вкривала розкішна зелень — густий бір усотував тепле ранкове сонце і промінився, мов велика безжурна ріка. Величний спокій. Вражала беззахисність хатинок, затиснутих, мов на острівці, на великій галяві під пагорбом. З цього місця — мов зі сторожової вежі, притуленої до велетенських лісових мурів, — очам відкривався могутній озерний обшир. Я уявила, як Бойчук щоранку вдивлявся у цю красу.