Вибрані романи

І він прикрасив свій підпис кучерявим завитком, сказавши собі: «Мені подобається цей звичай — прикрашувати свій підпис без найменшої потреби».

Запечатав листа й вийшов із дому.

«Слава Богу, — сказав він собі, прямуючи до вулиці Авеніда де ла Аламеда, — слава Богу, я знаю куди йду і маю куди йти! Ця моя Евхенія — справжнє благословення Боже. Вона подарувала мету моїм вуличним мандрам. Я тепер знаю, до якого будинку мені йти; маю воротарку, що зустріне мене з радістю...»

Поки він так розмовляв сам із собою, то розминувся з Евхенією, проте навіть не помітив блиску її очей. Духовний туман, крізь який він ішов, був надто густим. Проте Евхенія, зі свого боку, звернула на нього увагу й сказала собі: «Хто він, цей юнак? Він непоганий на вроду й, здається, добре забезпечений». І навіть не усвідомлюючи цього, вона вгадала в ньому того самого чоловіка, який переслідував її вранці. Жінки завжди зауважують, коли на них хтось дивиться, навіть не бачачи їх, і коли бачить їх, то не дивлячись на них.

Й Ауґусто та Евхенія пішли далі у протилежних напрямках, розтинаючи своїми душами духовну павутину вулиці. Бо вулиця утворює тканину, в якій перетинаються погляди бажання, заздрощів, зневаги, співчуття, любові, ненависті, старі слова, чий дух кристалізувався, думки, мрії — уся та таємнича матерія, яка огортає душі тих, хто нею іде.

Зрештою Ауґусто знову постав перед Маргаритою, воротаркою, перед усмішкою Маргарити. Найперше, що та зробила, коли побачила його, витягла руку з кишені фартуха.

— Доброго вечора, Маргарито.

— Доброго вечора, сеньйорито.

— Ауґусто, моя добра жінко, мене звуть Ауґусто.

— Дон Ауґусто, — уточнила вона.

— Не до всіх чоловіків можна приставляти «дон», — зауважив він. — Як між Хуаном і доном Хуаном[25]розверзається провалля, так воно розверзається й між Ауґусто й доном Ауґусто. Але... сеньйорита Евхенія вийшла з дому?

— Так, якусь хвилину тому.

— У якому напрямку вона пішла?

— Он туди.

Туди ж таки попрямував і Ауґусто. Але за мить повернувся. Він зовсім забув про листа.

— Чи не зробите ви мені таку ласку, сеньйоро Маргарито, й не передасте цього листа у власні білі руки сеньйорити Евхенії?

— З великою втіхою.

— Але в її власні білі руки, гаразд? У її руки, подібні до фортепіанних клавіш зі слонової кості, на які вони натискають.

— Авжеж, я зроблю все достоту так, як і в інших випадках.

— В інших випадках? А що то за інші випадки?

— Але невже кабальєро думає, що це перший такий лист?..

— Такий лист? Але хіба ви знаєте, про що мовиться у моєму листі?

— Звичайно, знаю. Він такий, як і всі інші.

— Які всі інші? Які саме інші?

— Хіба мало залицяльників мала сеньйорита?

— Але тепер вона вільна?

— Тепер? Ні-ні, сеньйоре, вона нібито когось має... Хоча... я думаю, він лише претендує на звання її нареченого... Мабуть, вона його випробовує... Видається, що він у неї тимчасовий.

— А чому ви мені про це не сказали?

— Бо ви мене й не запитували.

— Справді, не запитував. Проте передайте їй цього листа й у власні руки, гаразд? Ми повоюємо! Й ось вам іще один дуро.

— Дякую, сеньйоре, дякую.

Ауґусто мусив докласти певних зусиль, щоби звідти піти, бо туманна, буденна розмова з воротаркою починала йому подобатися. Хіба то не був чудовий спосіб згаяти час?