Демони Ленінграда
- Автор: Пшехшта Адам
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: ПолігНОТ
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Демони Ленінграда». Краткое содержание книги:
Обложений нацистами Ленінград, справжнє пекло на землі, зіткнувся з чимось значно страшнішим, ніж війська Вермахту чи репресії НКВД. Розібратися в чому справа присилають Олександра Разумовського -- майора новоствореної військової розвідки ГРУ.
Ця новела з часом перетворилася в роман, а потім і цілий цикл, який досі розвивається.
Я бовкнув щось невиразно, жадібно наминаючи вкриту ікрою скибку хліба. Мануїльський, як і багато інших військових, сподівався, що у випадку зіткнення з безпекою, Главное Разведывательное Управление стане на бік армії. Я не мав наміру позбавляти його ілюзій, але тільки дебіл може прагнути конфронтації з НКВД. Не дивлячись на численні невдачі, воно й надалі залишалося силою, а военная разведка боролася за право існувати.
-- Мабуть, пане майоре, вам доводиться виходити в місто, при такій температурі… -- він замовк, споглядаючи на мене з питанням в очах.
Я кивнув, замислившись, чому замість звичного звернення “товаришу”, він використав “господин”. Господин майор – звучало, як до революції… Вираз симпатії? Солідарність бойового офіцера з іншим офіцером, чи може відраза до НУВД?
-- Я міг би тимчасово прикомандирувати вас до штабу, виділити машину з водієм і… -- він завагався. – Пайок, який належиться майорові штабу. Але, якби ви отримували цей пайок, ви б зрадили себе…
-- Не обов’язково, -- відповів я трохи поміркувавши. – Я міг би отоварювати свої продовольчі картки безпосередньо в офіцерській кухні, її керівничка – моя добра знайома.
-- Так, здається це непогана ідея, -- признав він.
Він швидко заповнив два бланки, які витягнув з шухляди, підписав і поставивши печатку, підсунув до мене. В одному з них стверджувалося, що я офіцер з особливих доручень генерала Мануїльського, в зв’язку з чим маю право користуватися службовою машиною, інший – уповноважував мене отримувати продовольчий пайок майора штабу Ленінградського Військового Округу.
Перш ніж я встиг подякувати, пролунав стукіт і до кабінету зайшов кремезний офіцер з холодними блакитними очима.
-- Полковник Кутєпов, з’явився за наказом, -- доповів він, клацнувши каблуками.
-- Вільно, товаришу, -- відповів холодним, як погляд полковника, голосом Мануїльський.
Кутєпов оглянувся по кімнаті й присунувши до стола крісло, всівся на ньому, недбало закинувши ногу на ногу.
-- Чим можу допомогти вам, генерале? – запитав він ввічливим тоном, в якому вчувалася іронія. – Або скоріше, чим вам може допомогти НКВД?
Руки, навдивовижу делікатні й доглянуті, як на представника робітничих мас, що працює в Народном Комиссариате Внутренних Дел, полковник скромно поклав на коліна, а не вимахував ними, як фокусник на ярмарку; не було такої потреби. Безсумнівно, він багато раз виконував фокуси, які й не снилися навіть найвизначнішому штукарю. Він був кращим ніж цирковий маг, і знав про це. Коли полковник хотів, щоб хтось зник, він не застосовував спритних трюків, не вживав прихованих люків. В нього були інші методи… Я зітхнув – моя мрія не стикатися з установою, представником якої він був, раптово зіткнулася з реальністю. Кутєпов не виглядав на такого, хто хотів би допомогти мені проводити слідство. Однак я потребував його допомоги, в мене не було сил і засобів, щоб довести справу до кінця самотужки.
-- Бачите, товаришу, так насправді то вашої допомоги потребує братня служба, -- пробурмотів, вдаючи сум’яття, Мануїльський. – ГРУ, -- додав він.
Останнє слово пролунало немов ляскіт батога.
-- Я впевнений, що ми без проблем узгодимо… еее… деталі, -- відповів енкаведист і оком не моргнувши.
Генерал жестом відпустив нас, ми козирнули й вийшли з кабінету. Здається, Мануїльський мав намір підтримувати мене з безпечної відстані…
За якусь мить я знов сидів у чужому кабінеті – з-за стола на мене з цікавістю поглядав Кутєпов, з портрета на стіні уважно спостерігав Дзержинський. Етажерки, що стояли вздовж стін, були заповнені теками. Цим разом господар не пригощав мене, не посміхався, чекав.
-- Мені потрібна справа полковника Бєляєва, список знайомих, коханок, друзів, -- розпочав я.
-- У вас що, немає власної? – здивувався лицемірно Кутєпов. – Це не дуже добре свідчить про…
Я зупинив його лінивим жестом, підсунув під ніс документ, який витягнув з кишені мундира.
-- Прочитайте, -- попросив я.
Він взяв аркуш без особливого зацікавлення, ковзнув поглядом по тексту, ледь помітно знизав плечима.
-- Ці всі печатки повинні мене вразити?
-- Третій абзац зверху, -- сказав я змученим тоном.
Я знов був голодним.
-- “ В Ленінграді майор Разумовський може долучати до створеної рішенням Главкома групи, представників служб і військ, яких вважатиме корисними для провадження слідства”, -- прочитав він вголос. – Це все? – запитав вдаючи безтурботність.