Коса. Сплетіння долі

У конторі ходили чутки, що її призначать наступною Managing Partner. Джонсон уже був досить немолодим, і настав час визначати наступника. На це місце претендували всі партнери. Вони вже бачили себе там – халіфи, готові щомиті замінити правлячого халіфа. Ця посада була визнанням заслуг, Еверестом у світі адвокатури. Сара мала все, аби бути призначеною на цю посаду: зразковий досвід роботи, непохитну силу волі, працездатність, з якою було важко конкурувати, – усе це скидалося на особливу форму булімії, яка завжди примушувала її рухатися вперед. Вона нагадувала альпіністку, яка вирушала до наступної вершини, ледве підкоривши попередню. Для неї в тому й полягав сенс життя, котрий уявлявся як довге сходження, і час від часу вона запитувала себе, що станеться, коли вона опиниться на вершині. Сара чекала на цей день, утім, не надто на те сподіваючись.

Звичайно, її кар’єра вимагала жертв. Зворотним боком успішної кар’єри була чимала кількість безсонних ночей і два невдалі шлюби. Якщо навіть Сара звикла часто повторювати, що чоловіки люблять тих жінок, які не затіняють їх, вона все ж визнавала, що два адвокати в одній сім’ї – це занадто. Якось вона побачила в журналі – при тому, що майже їх не читала, – жорстоку статистику стосовно тривалості шлюбів між юристами. Вона показала її своєму тодішньому чоловікові, і вони добряче посміялися. А за рік після того розійшлися.

Через зайнятість на роботі Сарі доводилося жертвувати проведенням часу з дітьми – у багатьох моментах її не було поруч. Її відсутність на шкільних святах, випускних ярмарках, танцювальних постановах, вечірках з нагоди днів народження, канікулах спричиняла значно більше докорів сумління, ніж вона хотіла визнавати. Сара знала, що надолужити ці моменти неможливо, і ця думка мучила її. Їй добре було знайоме почуття провини матерів, які змушені працювати. Сара зіштовхнулася з ним ще від народження Ханни, того жахливого дня, коли довелося вийти на роботу, залишивши п’ятиденну дитину на няньку, аби зайнятися терміновою справою. Досить швидко вона зрозуміла, що в тому середовищі, в якому вона працювала, не було місця для зволікань заплаканої матері. Тож Сара приховала свої сльози під товстим шаром тонального крему та вийшла на роботу. Почувалася пошматованою, роздертою на частини, але вилити душу було нікому. Вона заздрила легкості її чоловіка, цій захопливій простоті всіх чоловіків, у яких, здавалося, таких почуттів узагалі не існувало. Вони заходили й виходили з домівок із нахабною безтурботністю. Вирушаючи зранку на роботу, вони брали з собою лише теки зі справами, тоді як їй доводилося всюди носити тягар власної провини, наче черепасі важкий панцир. Спочатку вона намагалася боротися з цим почуттям, опиратися йому, не звертати на нього уваги, але їй так і не вдалося його позбутися. Зрештою, воно посіло своє місце в її житті. Провина стала її давньою подружкою, що всюди пхала свого носа, хоча її навіть не запрошували. Вона була схожа на рекламний щит посеред поля, на бородавку на обличчі – потворну, неоковирну, якої ніяк не можна було позбутися. Тож доводилося з нею миритися.