Фірма

У залі стало тихо — близько двадцяти присутніх повернули голови до центрального столу.

Відклавши вбік серветки, вони вже відкрито витріщалися на гостя фірми. Десь там серед паперів на столі у кожного з них лежало по копії досьє Мітча. А два місяці тому відбулося голосування і його було обрано головним претендентом на посаду. Усі знали, що він щодня бігає і долає по чотири милі, що він не курить, що має алергію на сульфаміди, що йому видалили мигдалини, у нього синя «мазда», а в матері психічний розлад і було навіть, що за квартал тричі її примусово лікували. Знали, що з ліків він не приймає нічого сильнішого за аспірин, навіть коли хворіє, і що він досить голодний, щоб працювати навіть сотню годин на тиждень, коли його попросити. Він їм подобався. Він мав приємну зовнішність, спортивну статуру, — справжній мужчина з ясним розумом та міцним тілом.

— Ви всі знаєте, що сьогодні ми приймаємо особливого гостя — Мітча Мак-Діра. Найближчим часом він із відзнакою закінчує Гарвард.

— Віват! Віват! — вигукнули двійко випускників Гарварда.

— Так, дякую вам. Мітчел і його дружина Еббі гостюватимуть у нас, до кінця вихідних зупиняться у «Пібоді». Мітч — один із п’яти найуспішніших випускників, і його вже запрошували на роботу. Але він нам потрібен тут. Поки Мітч не поїде, ви з ним матимете нагоду поспілкуватися. Сьогодні на нього чекає вечеря у Ламара Квіна і Кей, а завтра — у мене вдома. Вас усіх теж чекатиму у своїй оселі.

Мітч невпевнено всміхався, а Ламберт все говорив і говорив про велич фірми. Коли промова скінчилася, всі повернулися до пудингу й кави, які подав на столи Рузвельт.

Улюбленим рестораном Кей був розкішний «Східний Мемфіс». Тут полюбляла тусуватися золота молодь. Звідусіль звисало листя папороті і линула музика з ранніх шістдесятих із музичного автомата. У високих сувенірних бокалах подали «Дайкірі».

— Досить одного, — попередила Кей.

— І я не любителька спиртного.

Вони замовили фірмову страву і скуштували коктейль.

— А Мітч випиває?

— Дуже рідко. Він же спортсмен, то й піклується про здоров’я. Рідко може випити бокал пива чи склянку вина. Чогось міцнішого ніколи не п’є. А Ламар як?

— Приблизно те ж саме, пиво вперше він скуштував тільки в юридичній школі. Та дуже переймається зайвою вагою. І фірма не любить, коли випивають.

— Дуже мило, але чому це їх хвилює?

— Тому що алкоголь і юристи так само поєднуються, як кров і вампіри. Більшість законників напиваються в дим, алкоголізм став чумою в їхньому середовищі. Мені здається, починається все ще в коледжі. Он в універі Вандербільта хто-небудь завжди напивався, як чіп. Мабуть, те саме і в Гарварді. Така робота коштує нервів, а тому це виливається в пиятику. А наші, звісно, не янголи, тож усе тримається під контролем. А здоровий юрист — завжди успішний, краще працює. І знову питання в прибутку.

— Так, гадаю, в цьому є сенс. Мітч каже, що тут нема плинності кадрів.

— Так, у них все стабільно — за сім років, що ми тут, я й не пригадаю, щоб хтось звільнився. Гроші великі крутяться, то вони дуже обережно добирають працівників. І не беруть на роботу заможних.

— Я не розумію. Про що ти?

— У фірму не беруть нікого з додатковим джерелам прибутку. Вони хочуть молодих і голодних. І питання вже у відданості: якщо все, що ти маєш, іде з одного джерела, ти зберігатимеш йому вірність. Від тебе очікується беззастережна відданість фірмі. Ламар говорить, що ніхто й ніколи навіть мови не заводить про звільнення. Вони всі або багаті, або вже на шляху до багатства. Якщо хтось надумає від них піти, де ж він знайде більше? Фірма запропонує Мітчу все, що треба, аби тільки він погодився залишитися. Вони пишаються тим, що платять більше за інших.

— А чому в них нема жінок-юристів?

— Раз спробували. Вона виявилася справжнім стервом і все поставила з ніг на голову. Юристки завжди готові вступити в суперечку і шукають привід для неї. Іншим з ними важко. Ламар каже, що бояться взяти на роботу жінку через те, що коли вона не впорається з роботою, тоді неможливо буде її позбутися, та ще й в дискримінації звинуватять.

Жінкам принесли пиріг, від коктейлів вони відмовилися. Під розложистими заростями папороті юрмилися, здавалось, сотні молодих ділових людей, ресторанна атмосфера дедалі пожвавлювалася. З музичного автомата лилася мелодія і голос Смокі Робінсона.

— У мене є класна ідея! — сказала Кей. Маю знайому рієлторку, давай-но їй подзвонимо і оглянемо кілька будинків на продаж.

— Яких будинків?

— Для вас із Мітчем. Дім для найновішого співробітника «Бендіні, Ламберт і Лок». Вона щось вам підшукає по ваших грошах.

— А я не знаю, скільки ми зможемо собі дозволити.

— Я їй скажу, десь у межах ста-ста п’ятдесяти тисяч доларів. Останній раз новачок придбав будинок в Оукгруві, і впевнена, що він приблизно стільки й заплатив.

Еббі нахилилася до неї й майже прошепотіла:

— І скільки ж нам доведеться за нього в місяць платити?