Валеріан та місто тисячі планет

Лорелін! Вона була жива! Очевидно, її найняли як служницю.

Її вирядили в довгу сукню, що тяглася по підлозі, і та сукня була доволі красива, а от на голову нап’яли здоровезного білого капелюха, і в цьому вже не було ніякої краси. Від капелюха насправді залишалися самі широкі криси, а світле жіноче волосся стирчало з дірки посередині. Навряд чи галактика буде коли-небудь у захваті від булан-баторської моди.

У руках Лорелін тримала велику таріль з фруктами різних форм, розмірів і кольорів, які, найпевніше, були легким десертом після важкого обіду, адже вона була останньою в черзі. З усіх страв, що їх побачив Валеріан, лише ця мала хоч якийсь апетитний вигляд.

Валеріан раптом відчув полегшу й легке запаморочення.

— Ондечки вона! — промовив він до Бульки.

— Ого! — схвально відповіла Булька. — Ти мав слушність, вона — карколомна красуня.

— Але ж ти й доти знала, яка вона на вигляд, — Валеріана досі непокоїло те, що Булька прибирала раніше Лорелінин образ.

— Так, але ж, щоб бути карколомною, потрібно мати набагато більше, ніж зовнішність, — відповіла Булька.

Дівчина-гламопод хвилювала Валеріана. Невинна й часом навіть пустотлива, вона була дивовижно прониклива в тому, що стосувалося інших. І, поза сумнівом, вона мала рацію. Він поміркував про те, що йому найбільше подобалося в Лорелін, і був здивований відповіддю. То було не її гнучке, ідеальне тіло, не її прегарні риси обличчя. Йому подобалась вона сама. І саме тому Бульці не вдалося його спокусити.

Він неодмінно витягне звідси їх обох. І він сподівався, що вона неодмінно відповість згодою на його освідчення.