Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Як повідомляють «Новости Донбасса», під час Євромайдану він керував полком спеціального призначення Внутрішніх військ МВС у Криму. Після анексії півострова Росією офіцер відмовився приймати громадянство окупантів.
14 травня 2014 року
• Геннадій Афанасьєв «Піднятися після падіння»
[14 травня. Сімферополь]
ЛОЯЛЬНЕ ПОВОДЖЕННЯ
Після пекельної ночі починається ще страшніший ранок. Щоразу близько дев’ятої години ранку браві хлопці з Федеральної служби безпеки заїжджають за мною до ізолятора тимчасового тримання. Браслети стискуються на зап’ястях із граничною жорстокістю, чорний пакет на голові не дає дихати, багажник замінює пасажирське крісло. У дорогу. У колишню будівлю Служби безпеки України, де тепер міцно загніздились окупанти. Московські куратори вже чекають на своєму робочому місці, запізнення неприпустимі. Машина мчить із шаленою швидкістю вузькими вуличками невеликого міста, які я знав напам’ять і безпомилково визначав напрямок.
На початку допитів усі слідчі намагалися здаватись добрими і турботливими. Вони приміряли на себе маску друга, гарного давнього товариша, який ніколи не зрадить і не порадить поганого. У той час як той служивий, що вів мою справу, розмовляв зі мною, інші сиділи за своїми столами і зрідка підтакували, кивали головами. Конвоїри дивилися врізнобіч, і створювалося відчуття, що їх узагалі тут немає. Люди заходили і виходили з кабінету, посміхаючись.
Слідчий поступово, але методично ставив навідні запитання, намагався розговорити, пропонував різні варіанти вирішення ситуації, що склалася, тим самим підштовхуючи до прірви: «Слухай, давай так, ми тебе відпустимо додому, якщо все нам розкажеш. Зробимо так, що підеш просто як свідок. Ну, в крайньому разі, отримаєш мінімум, ти ж хлопець непоганий. Санкція статті передбачає до двадцяти п’яти років, а ми тобі сторгуємося на максимум п’ятірочку». Але я мовчав, я не володів нічим для них цікавим і, навіть якби мав бажання, не міг нічого розповісти. На ті запитання, якими мене засипали з усіх боків, я не знав навіть гіпотетичних відповідей. Не дивно і передбачувано, що в якийсь момент моєму слідчому, який приїхав із Москви, Артему Олексійовичу Бурдіну, це все остогидло. Ставлення змінилося миттєво, і овечка перетворилася на вовка. Ласкаві пропозиції змінилися прямими погрозами. Атмосфера розпалювалася зі швидкістю лампового обігрівача, і коли точка кипіння перетнула червону лінію, мене було передано у володіння тим, хто добував інформацію іншими шляхами, ніж прості розмови.
У вже звичній позі ластівки, з намотаним на голову мішком, я не без допомоги місцевих гестапівців миттєво злетів сходами на другий поверх окупованої будівлі СБУ. В одному з кабінетів мої руки туго пристебнули до підлокітників металевого стільця, а ноги намертво примотали скотчем до його ніжок. Росіянин зняв з моєї голови пакет і повільно, напоказ, для залякування, заходився надягати боксерські рукавички на руки: «Зараз ми з тобою попрацюємо. Будеш моїм спаринг-партнером. Не хвилюйся, ніяких слідів не залишиться». Далі процедура гранично проста. Запитання, удар, запитання, удар.
Коли боксер захоплювався відпрацюванням на мені двійочок і трійочок, співробітник ФСБ, який курує процесом, зупиняв його. Він сідав навпроти і суворо, з невгамовною агресією ставив запитання, відповіді на які мали були бути однозначними: «так» — «ні». Не отримуючи задоволення, він бив тильною частиною кулака по голові, немов вганяв цвях, або в живіт, щоб вибити залишки життя з легенів. Знову і знову. Запитання, удар. Запитання, удар.
Їх підганяє начальство, і вони зляться, бісяться, поспішають. Запитують про військові частини, про імена та прізвища незнайомих мені людей, про номери і марки автомобілів, штатний склад певних військових підрозділів. Я лише лупаю очима і не знаю, що відповісти. Краще мовчати, тому що за слова: «Та не знаю я нічого! Я ніколи не служив і не знаю цих людей! Ви помилились, я не той, хто вам потрібен!» — починають бити з потроєною силою.
Мене несамовито трясло від стресу і вихлюпуваного адреналіну. Було абсолютно невідомо, коли і чим закінчиться ця екзекуція. Основні панічні напади накочувалися навіть не через побиття, а від абсурдності того, що відбувалось. Окупанти вимагали відповідей, яких я не міг їм дати, і це нікого не влаштовувало. З мене клешнями виривали те, чого не існувало.
Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.
Лякають в’язницею, зґвалтуванням, «півнятником», а в якусь мить починають бити по найболючішому, по родині: «У тебе не буде більше ніколи ні жінки, ні дитини. У твоїй сім’ї ми відберемо все, адже твої родичі не могли не знати, чим ти займаєшся! Вони легко можуть стати співучасниками! Повір, твоя мати, бабуся, брат, сестра незабаром легко через тебе опиняться на цьому ж самому місці!»